Читати книгу - "Том 5"

Чоловік Великий? Чим же се він був великий?

Прочанин Чим? Духом тим, що бог йому вділив.

Чоловік

Яким там духом? Що ти знаєш, діду! Він був такий, як всі!

(Завважае заперечливий рух прочанина.)

Авжеж, як всі!

Не кращий анітрошечки! Любив він вино і пахощі. Любив, щоб завжди ланки йому вродливі слугували,— вони за ним ходили цілим роєм, а він їм дозволяв, щоб ноги мили йому коштовним нардом і волоссям розкішним, як буває у блудниць, вони йому ті ноги витирали.

О, ти його не знав!

Стривай-ио, хлопче! Та я ж таки тебе напевне бачив!

От навіть пригадав і як зовуть: тобі наймення Юда!

Чоловік ( збентежено )

Хоч би й так?

Чи мало є людей з таким іменням?

Прочанин

Та й з тим пророком два таких було,

Що звались Юдами. Один земляк мій, а другий здалека... забув я місто, з якого був він родом...

(Пригадує.)

Чоловік

А навіщо

тобі здалось те місто?

Прочанин

Та казали мені в Єрусалимі, що неначе той Юда сторонський привів сторожу на вчителя свого...

Чоловік

А що тобі, хто саме там привів і як те сталось?

Прочанин

От якось не хотілось би мені, щоб ти був тим...

(Радісно.)

Ба пі, вже ж то пе ти! Згадав я: хтось казав, що Юда-зрадник завісився.

Чоловік

(мимоволі)

Неправда!

Як? Неправда? (Вдивляється в чоловіка; тому, очевидячки, тяжке те ' вдивляння. Прочанин помалу відступає.)

Тепер я бачу добре: ти той Юда, що вчителя продав.

Юда

(з одвагою безвихідності зміняє свою дотеперішню понуро-потайну гутірку на рішучу, до нахабності одверту)

А якби й так?!

Ти думаєш, боюсь я сього слова?

«Продав! Продав!» Хто дарма віддає, той ліпше робить?

Прочанин (відступаючи ще)

Та... вже наче ліпше...

Юда

(поступаючи до прочанина)

Ні, гірше! Дурень той або злочинець, хто дарма віддає. Хто ж продає, то значить, що йому потрібні гроші, а більше нічогісінько не значить.

Прочанин

Та тут же річ іде не про товар.

Юда

Що є товар? Як хто що зайве має, той може те продати. От я мав учителя,— як він зробився зайвим, то я його продав.

Прочанин (з мішаним виразом презирства і цікавості)

І скільки взяв?

Юда

Взяв тридцять срібняків! Що? може, мало?

Прочанин Та вже хоч би дорожче продавав...

Юда

Я б сам радніший більше вторгувати, так що ж, за мій товар більш не дали.

Якби продав за тридев’ять талантів, то, звісно, се було б куди почесніші Га? Чи ж не так? Тоді б купив я царство, а не оце скупе, злиденне поле.

Се ж солонець. От бачиш, ся містина коштує тридцять срібняків,— за стільки не можна ліпшої землі дістати...

От мучуся як проклятий над нею, а чи вона що вродить, сам не знаю.

(Загарливо копає землю.)

Прочанин Нащо тобі здалась та вся рахуба?

10 да

(кинув мотику і заложив руки на грудях. Випростався) А що ж? Було мені довіку жити жебрацьким хлібом? Вік поневірятись, пороги оббиваючи в людей?

Недоїдки по закутках збирати?

З рукою довгою, з язиком довгим поміж людьми проявою ходити?

Так я ж не звик був змалку до такого!

Та ж я отецький син, ще й одинак!

Я спадок мав від батька: виногради, і ниву добру, і садок, і дім.

Все мав я в Каріоті. Ну, тепер там послідущі з того багатіють, а я...

(Хапає знов мотику і злісно б'є нею по твердій землі, крешучи іскри з каміння.)

Прочанин

(з деяким спочуттям)

Чому ж се ти позбувся спадку?

А може, ти, пробач, його розтринькав, як то буває молодечий звичай?..

Ю д а (знов кидає роботу)

Ні, я не мав звичаїв молодечих, я статкував... і жалую про те!

Вже краще б я пропив ту батьківщину з гульвісами, з повіями, то мав би од них якусь утіху, добре слово...

Прочанин

Ей, хлопче мій, тих добрих слів і втіхи не надовго зажив би! Поки гроші, то поти й честь в кумпанії такій.

10 д а

Нехай би й так! А я ж обдерти дався до нитки, до шага,— і що ж я мав?

Яку я втіху мав? За жебраками носити торбу, хавтурки збирати, попихачем їм буть ні за спасибі!

І що я чув за те? Якеє слово?

(Наслідує чийсь голос.) «Лукавий! Маловіре!»

Прочанин

Хто ж се, хлопче,

так з тебе насміявся?

Юда

Хто?

(З притиском.)

Учитель!

Прочанин Отой, що ти продав?

Юда ( спалахнув)

Так! Я продав!

А він мене ограбував! Ні, гірше!

Він одурив мене!

Як одурив?

То він заволодів твоїм маєтком?

От після сього й вір отим пророкам!

Здавався ж він на гроші не жадібним, все тільки й говорив про царство боже...

Ю да

Отож! отож! Се й був той ятірець, куди він людські душі, наче рибу, ловив...

(з коротким, злісним сміхом) та й викидав на суходіл!

(Очевидно, імпровізує пародію на чиюсь промову.) «Жий, рибонько! Нащо тобі вода?

Глянь на пташки небесні у повітрі!

Чи ж їм не добре там?»

Прочанин

(сміється)

Ти лепсько вмієш

вдавати тую мову!

Ю д а ( похмуро)

Таж начувся її доволі! через вуха ллється! вилазить боком досі...

Прочанин

(зацікавлений, сідає знов на межі)

Ну, то як же, як саме видурив він в тебе статок?

Се варто знати, щоб остерігатись,— тепер їх розплодилось, тих пророків.

10 да

(мовчить який час, поглядаючи на прочанина, мов вагаю-чися звірятись йому, далі не видержує, і мова його проривається прудким, часто безладним потоком)

Се так було. Я їздив раз по рибу до вас в Капернаум — о, теє місто

далось мені взнаки! Був торг великий, і люду назбиралось звідусіль.

Та тільки я наблизився до торгу, як люди раптом в інший бік сунули, покинувши весь крам. Дивлюсь: на кручі, там, коло школи вашої, стоїть єссей чи назорей в одежі білій, з волоссям довгим, і держить промову.

З цікавості пішов і я послухать...

Ох, як він говорив! Який був голос!

Я пригадав те, що давно забув...

Згадав свою покійницю матусю, що я маленьким ще зоставсь без неї... Промовець говорив: «Ходіть до мене... я заспокою вас... я вас потішу...»

І я незчувся, як ряснії сльози мене умили — я ж не був плаксивий! — мені здалося, що нема для мене ріднішого над сього чоловіка і не було на цілім божім світі..*

Пауза.

З сусідами в той