Читати книгу - "Duty free"

відчув у їхньому компліменті. Вони його безперечно збуджували, але він не до кінця розумів, про що їм ідеться. Чи вони справді мріють залучити його у свій веселий і відвертий секс, продовжуючи в такий спосіб вечірку, вивершуючи те, з чого вона була сплетена: жести, рухи, вигини й погляди, що ніколи нічим не закінчуються, але вкупі створюють відчуття спільного радісного, як у підлітків, напруження? А чи вони просто щедро випромінювали довкола щастя й еротичний шал і несвідомо прагнули обдарувати ними його пригнічене, нетрахане єство.

— Ну, ми тут десь будемо, — посміхнувся Толічек і потягнув Лєночку за талію у натовп.

— Красавчик! — нібито до Толічка голосно просміялася Лєночка.

Елайджа ще деякий час втикав у двозначність їхньої пропозиції. Можливо, вся справа у тому, що віднедавна він почав відчувати на собі ознаки посиленої уваги. Точніше, не тільки на собі, але й на інших молодих та симпатичних хлопцях. Невже раніше він цього не помічав? І погляди, і жадібні очі, і нервові рухи. Інколи йому хотілося кричати, втекти, сховатися — тільки би не відчувати цих вібрацій під светрами і джинсами, під костюмами і сукнями, не бачити цього масляного блиску очей і пальців, цих поправлянь краваток і дружніх обіймів. Елайджа почав думати, що, напевно, ніхто, крім нього, не зауважує цього, що він перетворюється на героя фантастичної оповіді про відьмацькі польоти: вип’єш якусь їхню хуйню, а потім бачиш, як твої знайомі трахаються з козлами. Навіть трохи круто, коли тільки не закінчується дуркою й антидепресантами. Чому він раптом став чутливим до цього липкого відчаю довкола, а від жіночої уваги йому найчастіше хочеться проблюватися і помитися?

[2009, березень]

Елайджа і Тарас виїхали з Франківська дуже рано. Ранок — найсмачніша частина доби, приємніша надворі, ніж у ліжку. Туман, свіжість і не зіпсута картинка довколишньої дійсності — якою б вона була, якби нам вдавалося не псувати її собою.

Вони нестерпно довго виїжджали на окружну дорогу. Тарас говорив без упину, жваво коментував учорашній вечір, будівельний бум у Франківську, обсяги грошової маси, що надходить у регіон через WesternUnion, себто від заробітчан, гірськолижні курорти в області, нелюдські ціни на гірськолижних курортах, нарікав на лінивих гуцулів, на те, що народні сувеніри, які продають при дорозі туристам, уже виготовляють у Китаї.

Невиспаний Елайджа не витримав і попросив заїхати десь на каву. Придорожні генделики у будь-якій країні світу створюють ілюзію найсправжнішого та найважливішого місця. На відміну від міських кав’ярень, вони не є театром, вони не є місцем, куди люди приходять миритися зі своєю ідентичністю (я — це я, бо кожного ранку читаю газету та п’ю свій еспресо саме тут, серед собі подібних), ані туристичними крапками, де повітря аж іскрить від напруги — так усі очікують один від одного імітації щастя та розслабленості: переповнені краси та насолоди, такі місця змушують людей відчувати себе щасливими, всі намагаються прибрати належного вигляду, кожен думає, що це тільки він дуже старається насолоджуватися цим моментом без планів, поспіху, соціальних обов’язків, цим щемким поєднанням цинамонових, дерев’яних та лакричних запахів, хвиль парфумів і döner-ів, шарів світла та вуличного гомону, — натомість усі інші направду кайфують, а не прикидаються. Кожен у святковому натовпі відпрацьовує свою роль у цій виставі, десь на глибині ховаючи свою гіркоту від того, що не вдалося втрапити в резонанс із загальним відчуттям щастя та безтурботності. У придорожніх генделиках раді всім. Більшість заїжджає сюди, аби більше ніколи не повернутись, тому до клієнтів тут ставляться поштиво — вони мають щось від мертвих: беруть свою каву і зникають у великому світі, й ще невідомо, чи цей великий світ взагалі існує.

Тарас тим часом рулив до прикрашеного різдвяною ілюмінацією одноповерхового будиночка, оточеного мокрими дерев’яними столиками. Він нагадував Джеймса Бонда: його всюди впізнавали офіціантки, бармени та барменки, вахтери та непривітні чоловіки бандитського вигляду. Офіціантки при цьому розпливалися в усмішці, а барменки особливо привабливо спиралися бюстами на ляди.

— Дай Боже здоровля, дівчата! Як у вас нині, кава вродила?

Дівчина грайливо засміялася у відповідь і проспівала: «Вам як завжди?».

— Дівчатка, і моєму колезі зробіть таку, як ви вмієте, щоби очі вилазили. У них в їхній Америці так не вміють, як ви, правда, дівчата? — Тарас підморгнув огрядній тітці, що випливла з кухні.

— Так, щоби очі вилазили, то тіко наші дівчата вміють! — тітка зареготала усім своїм величезним бюстом та черевом, зухвало дивлячись на Елайджу.

Вони вийшли з кавою на вулицю.

— Пане Елайджа, а це правда, що наші жінки найгарніші в світі? — хоча вчора ввечері вони вже були на «ти», зранку Тарас не наважувався продовжити спілкування на тих самих засадах.

— Вони направду дуже гарні. — Елайджа відповідав на це запитання разів чотириста щонайменше.

Вони трохи помовчали.

— Але з ними і важко, правда?

— Та з іншими також нелегко.

— Жінки — вони завжди все підраховують: скільки часу вона на тебе витратила, скільки сліз через тебе пролила, шаг вправо, шаг вліво — і будь ласка, получі рахунок.

— Угу.

— А ще — плачуть. Ну як можна людині щось пояснити, коли вона плаче?

— Так, розумію.

— І ніколи не визнають себе винними, — продовжував Тарас, сідаючи за кермо. — А Ви одружені? — делікатність не була Тарасовою найбільшою чеснотою, але він дуже старався звучати делікатніше.

— Ні, я, що називається, у стосунках.

— Вдома, з американкою?

— Так.

— А як воно, якщо порівняти з нашими? — було видно, що Тарас подумки ступає по мінному полю.

— Передбачливо, — відповів Елайджа після паузи.

Тарас задумався і деякий час дивився на дорогу.

— Ви тільки не смійтеся. Якось я одного чоловіка віз, дуже поважна людина, народний депутат, кількох скликань, здається. Ну, з наших чоловік, розумієте? Ми з ним увечері виїжджали з Франківська, й чогось раптом вирішили зупинитися на Окружній, кави випити. Так ось, заходимо в кнайпу, нікого нема, тихо, музика не грає, свічки на столиках тіко горять. Ми собі такво сіли, закурили собі, чекаємо, чи хтось до нас вийде. І тут, знаєте, виходить до нас така кобіта, гарна, як янгол. І ми, прошу пана, якось обоє в той момент зрозуміли, що вона не може така гарна тут отак просто каву носити. Я то собі так думаю, що то й не людина була зовсім.

— Я, здається, щось таке подібне пригадую… — Елайджа намагався посміхатися дуже стримано. — Думаю, я то бачив у фільмі Тарантіна.

— Ви тойво, прошу пана, з мене смієтесь, а ми тоді ледве встигли ноги звідтам зробити.

— І народний депутат з вами