Читати книгу - "Переспівниця"

— Катніс? — вихопився з загального гамору чийсь хрипкий голос. — Катніс?

До мене потягнулася рука, і я вхопилася за неї, щоб не впасти. Рука належала молодій жінці з пораненою ногою. Кілька шарів пов’язок просякли кров’ю, а над ними роїлися мухи. На обличчі жінки читався біль, але було там і ще щось — недоречне, навіть безглузде, якщо брати до уваги ситуацію, яка склалася.

— Це справді ти?

— Так, це я, — вичавила я насилу.

Радість — ось що я прочитала на її обличчі. Почувши мій голос, жінка мовби засвітилася, радість витіснила страждання і біль.

— Ти жива! Ми не знали. Нам казали, що ти жива, але ми не були впевнені! — защебетала вона.

— Мене добряче потрусило. Але мені вже ліпше, — мовила я. — Вам також скоро стане легше.

— Слід негайно розповісти про тебе братові! — жінка насилу сіла й загукала хлопця, який лежав за кілька ліжок від неї. — Едді! Едді! Вона тут! Це Катніс Евердін!

Хлопчина — дванадцятирічний, не старший, — обернувся до нас. Пов’язка затуляла половину його обличчя. Куточок рота, який визирав із-під неї, роззявився від щирого подиву. Я підійшла до хлопчика, погладила по вологих кучерях і пошепки привіталася. Він не міг говорити, але його єдине здорове око не відривалося від мого обличчя, так наче він хотів запам’ятати кожну його рису.

Кімнатою прокотилися вигуки: «Катніс! Катніс Евердін!» Стогони болю і горя поступово стихали, на зміну їм прийшли нетерплячка й очікування. Зусібіч мене кликали голоси. Я просто йшла між рядів і тиснула простягнуті руки, торкалася здорових частин тіл тих, хто не міг рухати кінцівками, віталася, розмовляла ні про що, питала, як справи. Нічого надзвичайного, ніяких натхненних слів. Та байдуже — Богз мав рацію: їх надихала я, жива і здорова.

Мене жадібно мацали пальці, щоб упевнитися, що я з плоті та крові. Коли якийсь хворий чоловік стис долонями моє обличчя, я мовчки подякувала Далтонові за те, що той порадив мені вмитися. Якою сміховинною збоченкою здавалася б я і цим людям, і собі, якби з’явилася перед ними з капітолійською маскою на обличчі! Мої поранення, втома, шрами — ось як вони мене впізнають, ось за що люблять.

Незважаючи на суперечливе інтерв’ю з Цезарем, чимало хто питав про Піту — люди вірили, що він говорив під примусом. Я силкувалася змалювати оптимістичне майбутнє, та люди занепадали духом, коли чули, що я втратила дитину. Одна жінка так ридала, що мені закортіло розповісти їй правду, але зробити це означало виставити Піту брехуном, а це б не пішло йому на користь. Не допомогло б це і мені. Так само, як і загальній справі.

Я нарешті почала усвідомлювати, на що готові люди, аби мене захистити. Що я значу для повстанців. У боротьбі проти Капітолія мені тільки здавалося, що я сама, насправді ж на моєму боці були тисячі, мільйони людей із різних округів. Я стала їхньою Переспівницею ще задовго до того, як свідомо погодилася на цю роль.

У моїх жилах запульсувало нове відчуття. З’явилося воно, коли я стояла посеред кімнати і прощалася з пораненими, які вигукували моє ім’я слабкими хрипкими голосами. Сила. У мене була сила, про існування якої я навіть не здогадувалася. Снігоу зрозумів це тієї миті, коли я піднесла до рота ті злощасні ягоди. Плутарх теж знав про неї, коли рятував мене з арени. І Коїн також це знає. Настільки добре знає, аж має публічно нагадувати своїм підлеглим, що повстанням керую не я, а вона.

Опинившись надворі, я прихилилася до залізної стіни і перевела подих. Богз подав мені флягу з водою.

— Ти чудово впоралася, — мовив він.

Що ж, я не зомліла, мене не знудило, і я не вибігла зі шпиталю в сльозах і з лементом — я просто поклалася на емоції, які переповнювали людей.

— Ми відзняли чимало хорошого матеріалу, — мовила Кресида.

Я перевела погляд на комашок-операторів — вони горбилися під вагою обладнання, з них ріками лився піт. Мессала занотовував щось у записнику. Я й забула, що мене весь час знімали на камеру.

— Але ж я нічого не робила, — сказала я.

— Не варто себе недооцінювати. І не забувай про те, що ти зробила раніше, — мовив Богз.

А що я зробила раніше? Я подумала про всю ту шкоду, якої завдала людям, — і коліна в мене підкосилися, я сіла просто на землю.

— Я геть заплуталася.

— Ти не готова до тривалих зйомок. Але нічого не вдієш, доведеться пройти і через це, — сказав Богз.

Присівши біля мене, Гейл похитав головою:

— Не можу повірити, що ти дозволила стільком людям тебе торкатися. Мені щомиті здавалося — ти от-от кинешся до дверей.

— Стули пельку, — випалила я і розсміялася.

— Коли твоя мати побачить запис, вона неодмінно тобою пишатиметься, — мовив він.

— Мама навіть не помітить мене — вона більше хвилюватиметься через поранених... — Обернувшись до Богза, я запитала: — Така ситуація в усіх округах?

— Так. Капітолій атакує майже всі округи. Ми приходимо на допомогу, коли можемо, але цього недостатньо, — він замовк на мить: щось почув у навушнику. Я усвідомила, що увесь цей час не чула голосу Геймітча. Може, мій навушник поламався?.. — Негайно повертаймося на злітну смугу. Мерщій! — крикнув Богз й однією рукою поставив мене на ноги. — У нас проблеми.

— Які проблеми? — запитав Гейл.

— Сюди летять винищувачі, — сказав Богз, а тоді потягнувся до мене рукою — вдягнув мені на голову шолом. — Рухаймося! Хутчіш!

Не зовсім тямлячи, що коїться, я скочила на ноги й кинулася вздовж складських приміщень до злітної смуги, де нас висадили. Жодної небезпеки я не відчувала. Небо було чисте, безхмарне, блакитне. На вулицях порожньо, за винятком людей, які допомагали пораненим дістатися шпиталю. Не видно було жодного ворога, не відчутно ніякої тривоги. Аж раптом завили сирени. За кілька секунд у небі з’явився ключ капітолійських винищувачів, і почалося бомбардування. Вибухова хвиля збила мене з ніг, і я гримнулася на землю. Праве коліно проштрикнув біль. Щось