Читати книгу - "Одинадцять хвилин"

випадково зазирнули до кабаре; вони ніжні на початку й дуже невпевнені у собі, коли привозять жінку до готелю, тому вони закінчують тим, що поводяться з більшою вимогливістю, аніж Термінатори. І нарешті, Могутні Шефи (так теж називався один із фільмів), що ставляться до жіночого тіла так, ніби перед ними якийсь товар. Вони є найбезпосереднішими, танцюють, розмовляють, ніколи не дають чайових, знають, що вони купують і скільки воно коштує, ніколи не дозволяють собі погомоніти з жінкою, яку вибрали. Лише ці останні, в дуже витончений спосіб, знають, що означає слово «авантюра».

Рядки зі щоденника Марії, написані в один із днів, коли в неї були місячні й вона не могла працювати:

Якби сьогодні мені довелося розповісти комусь про своє життя, я змогла б зробити це в такий спосіб, що мене визнали б жінкою незалежною, відважною і щасливою. Проте я не можу цього зробити: мені заборонено згадувати єдине слово, яке набагато важливіше за одинадцять хвилин, — слово «кохання».

Протягом усього свого життя я дивилася на кохання як на щось подібне до добровільного рабства. Це брехня: свобода існує лише тоді, коли воно присутнє. Хто віддається до останку, хто почуває себе вільним, той кохає найсильніше.

А хто кохає найсильніше, той почуває себе вільним.

Тому, попри все те, що я можу пережити, зробити, відкрити, ніщо не має сенсу. Я сподіваюся, що цей час швидко мине, щоб я могла повернутися до пошуків самої себе — віддзеркаленої в чоловікові, який мене розумітиме, який не примусить мене страждати.

Але що це за нісенітниці я верзу? У коханні ніхто не може підім'яти під себе нікого; кожен із нас відповідає за те, що він почуває, і ми не можемо звинувачувати за це когось іншого.

Мені було боляче, коли я втрачала чоловіків, у яких закохувалася. Сьогодні ж я переконана в тому, що ніхто не втрачає нікого, бо ніхто не може ніким володіти.

У цьому справжній досвід свободи: мати найважливішу річ у світі, не володіючи нею.

* * *

Збігли ще три місяці, прийшла осінь, настала нарешті й дата, яку Марія позначила в календарі: дев’яносто днів до повернення додому. Як швидко і як повільно проминув час, думала вона, відкривши, що час збігав у двох різних вимірах, залежно від її душевного стану, але в обох випадках її авантюра наближалася до кінця. Звичайно ж, вона могла робити це й далі, але вона не могла забути сумну усмішку невидимої жінки, яка супроводжувала ЇЇ, коли вона прогулювалася берегом озера, переконуючи її, що не все так просто, як їй здається. Хоч би якою великою була спокуса трудитися на цьому терені далі, хоч би як вона була готова здолати всі перешкоди, які постануть на її шляху, всі ці місяці, коли вона реально спілкувалася лише з самою собою, навчили її, що неминуче настане хвилина, коли їй треба буде обірвати все. Через дев’яносто днів вона повернеться у свою глуху бразильську провінцію, купить собі невеличку фазенду (зрештою, вона заробила навіть більше, ніж сподівалася), кілька корів (бразильських, не швейцарських), запросить батька й матір жити з нею, найме двох робітників і почне свою невеличку справу.

Вона досі думала, що кохання — це справжній досвід свободи і що ніхто не може володіти іншою людиною, досі плекала свої потаємні плани помсти, частиною яких було і її тріумфальне повернення до Бразилії. Після того як вона організує свою фазенду, вона приїде до міста, прийде до банку, в якому працює хлопець, котрий зрадив її, перекинувшись до її найкращої подруги, і зробить туди великий грошовий внесок.

«Привіт, як життя, ти мене не впізнала?» — запитає він. Вона вдасть, ніби силкується пригадати і зрештою відповість, що ні, не впізнала, бо прожила цілий рік у ЄВ-РО-ПІ (вона промовить це слово дуже повільно, щоб усі його колеги почули). А ще ліпше буде сказати у ШВЕЙ-ЦА-РІ-Ї (це прозвучить екзотичніше й авантюрніше, ніж «у Франції»), де розташовані найкращі банки у світі.

То хто ж він такий? Він нагадає їй про шкільні часи. Вона скаже: «А… Здається, пригадую», але напустивши на обличчя вираз людини, яка нічого не пригадує. У такий спосіб вона здійснить свою помсту. Після цього треба буде добре попрацювати, і коли справи в неї підуть так добре, як вона планує, вона зможе присвятити себе тому, що найбільше важить для неї в житті: відкрити своє справжнє кохання, чоловіка, який чекав на неї всі ці роки, але з яким вона ще не мала нагоди познайомитися.

Марія вирішила назавжди відмовитися від думки написати книжку з назвою «Одинадцять хвилин». Тепер їй треба зосередити свої зусилля на фазенді, на планах на майбутнє, в якому знайде завершення, відбувши свою подорож, фатальний ризик її життя.

* * *

У той день вона вийшла з дому, щоб зустрітися зі своєю найкращою — і єдиною— подругою, бібліотекаркою. Попросила книжку про скотарство та управління фазендами. Бібліотекарка призналася їй:

— Ви знаєте, кілька місяців тому, коли ви прийшли сюди й попросили показати, вам книжки про секс, мене опанували побоювання за вашу долю. Зрештою, чимало гарних дівчат дозволяють звабити себе ілюзією легких грошей і забувають, що одного дня вони постаріють і вже не зможуть зустріти того єдиного чоловіка, який може наповнити щастям їхнє життя.

— Ви говорите про проституцію?

— Це занадто сильне слово.

— Як я вже вам казала, я працюю в компанії, що здійснює імпорт та експорт м’яса. Проте, коли б мені трапилось зайнятися проституцією, то хіба це привело б до тяжких наслідків, якби я зупинилася вчасно? Зрештою, бути молодою означає також робити помилки.

— Усі наркомани так кажуть: досить зуміти зупинитися вчасно. І ніхто не зупиняється.

— Ви, пані, певно, жінка дуже порядна, народжена в країні, яка шанує своїх громадян. Вам цього було досить, щоб почувати себе щасливою?

— Я пишаюся тим, як мені вдалося здолати всі труднощі на своєму шляху.

Чи розповідати про себе й далі? Що ж, ця дівчина заслуговує на те, щоб довідатися про життя трохи більше, аніж вона знає.

— У мене було щасливе дитинство, я навчалася в одній із найкращих шкіл Берна, приїхала працювати до Женеви, зустрілася й одружилася з чоловіком, якого кохала. Я все робила для нього, він також усе робив для мене. Минув час, і він вийшов на пенсію, діставши повну волю робити все, що забажає, — її очі посмутніли, — бо, мабуть, за все своє життя він жодного разу