read-books.club » Сучасна проза » Справа отамана Зеленого 📚 - Українською

Читати книгу - "Справа отамана Зеленого"

252
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Справа отамана Зеленого" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 75
Перейти на сторінку:
на майдані всю стайківську голоту, босоту, всіх п'яниць та й волає: ви, мовляв, нині опора новій радянській владі, — розказуючи, Любченко вовтузився на лаві, мостився і скрипів ременями, помітно запалюючись бо, видно, ті згадки досі не давали спокою. — Те саме торочив. Я ж, каже, свій, з — під Ржищева. Такий самий селянин. Пани його, бач, гнобили, змушували працювати на спиртозаводі…

— Та гнобили, гнобили, експлуататори, — підтакнув Зелений без ніякої іронії. — Тільки ж я таких бачив. Тамтих панів — кого погнали, кого повісили на гілляках. Нате вам, селяни, панську землю й панські заводи. Працюйте, освоюйте, робіть. Та ні ж, не хочуть, бач.

— Не хочуть, — підхопив Любченко. — Бо той агітатор каже, значить, голоті: хто зараз поможе з розверсткою, хто скаже, де в якого куркуля захований від народної влади хліб та інші надлишки, матиме за те десять процентів.

— Від чого? — Шеремет уже мимоволі почав утягатися в розмову.

— Як це від чого? Від усього, що сільські ледацюги з п'яницями поможуть більшовикам забрати в трудових людей, — пояснив Зелений і перевів погляд на враз принишклого Дзюбу. — Тож, земляче, ти тут земляцтвом своїм не козиряй. Краяни, знаєш, усякі трапляються. Як отой… Звали його як, Дмитре?

— Крук. Іван Крук, — нагадав сотник. — Мандат мені ще тицяв тоді. Думав, його мандат для мене щось значить. Коли моя сотня його валку під Стайками перехопила, верещав, наче порося різане — має право. Його влада, бач, уповноважила.

— Еге, влада, — на тонких губах Зеленого нарешті з'явилася усмішка. — Ще по селах ніхто нічого не сіяв. Весна лиш почалася, не орали навіть. А влада їхня присилає таких земляків по зерно, цукор, борошно — по все, що люди горбом заробили. І наготували для себе, аби пережити. То вони, бач, пруть сюди, з мандатами й декретами. Нічого, вже не сунуться. Роги обламаємо. Доведеться їм із селом торгуватися. Нехай починають переговори, як свербить. Не буде в губернії комун. Ніхто з тутешніх цього не дозволить. Ясно, земляче? — і відразу, ніби забувши про Дзюбу, знову звернувся до Шеремета: — Які в губчека щодо нас плани, може, чув?

— Зі мною про таке ніхто не говорив. Між собою при мені чекісти теж цього не обговорювали. Хіба… був сьогодні з нами один, ніби з ваших…

— Знаю, — кивнув отаман. — Хлопці впізнали його. Юхимчук Сидір, сотник, із близького оточення отамана Струка[20]. Чув про такого?

— Ні, — признався Шеремет.

— Ну, а ти? — Зелений усім тулубом повернувся до Дзюби.

— А я, батьку отамане, чув про все і всіх! — відрапортував той. — Тільки чув, більше нічого не знаю. Я в чека тую випадково вскочив. Демобілізувався, а коли зовсім уже чесно, то втік. Гвинтівку розбив об стіну, викинув, пішов додому. А в моєму селі гайдамаки хату нашу спалили. Добре, що пішов тоді, ще в царську армію, нежонатим. Став би ще й удівцем…

— Ти мені баки забиваєш? — поцікавився Зелений, але знову в його голосі Артем не почув ніяких лютих ноток — лише цікавість. — Якого дідька я мушу це все слухати?

— Він бреше! — вигукнув Шеремет.

— А тепер ти помовч, — урвав отаман Артема і перепитав: — То що ти хочеш мені довести?

— Озлився я на гетьмана, батьку отамане! — заторохтів Дзюба. — Повернувся назад до Києва. Не схотів лишатися в селі. От не знаю чому. Батьків давно поховав, ще до війни. У хаті брат старший жив, каліка від народження. Нога коротка. Зате, дівкам казав, щось інше довге. Одне Бог узяв, друге дав. Оженився, до жінки перебрався в хату. Його ж, кривенького, ніяка ще влада не чіпала…

— Ти можеш не тарабанити? — сотник Любченко грюкнув кулаком по столу.

— Чому ви його слухаєте? — втрутився Шеремет. — Хіба ваш козак чи хто він там не розповів, як оця гнида розстрілювала людей? Це він у того сотника стріляв, до речі. На моїх очах.

— Брешеш! — визвірився Дзюба, і Артемові навіть дух перехопило.

Здивувало впевнене зухвальство, з яким вусатий чекіст заперечує очевидне, те, що дуже легко довести.

— Ти, як тебе, Шеремете, справді помовч поки, — підтримав свого побратима Зелений. — Бо з тобою мені, здається, все ясно. А з оцим розібратися ще треба. Як тебе звати?

— Дзюба, батьку отамане. Яків Дзюба.

— Отже, Дзюбо, якого ж ти дідька подався в губчека, до більшовиків? Хто в кого стріляв, ми потім з'ясуємо.

— Значить, пішов я до Києва, коли там уже хазяйнував Петлюра, — охоче вів далі Яків. — Гетьмана вони скинули…

— Не вони, — перервав Зелений. — Без моїх хлопців нічого б у Симона Васильовича не вийшло. Спершу, пам'ятаю, нам тут, у Трипіллі, до їхнього гетьмана ніякого діла не було. Потім якось порубали його гайдамаки моїх людей. Понад десяток поклали. Наскочили козаки на засідку, тоді ж воювати ще ніхто до пуття не вмів. Злість узяла, зібралися ми докупи — і вибили гетьманських сердюків із Трипілля. Тікали вони разом зі своїми друзями — німцями, аж гай шумів! Ми тоді добрячого прочухана дали їм, поскубли пана гетьмана, мов курку. Отоді вже й пан Петлюра про нас згадав. Нумо, каже, разом. Гаразд, кажу. Зібрав я коло себе ще більше хлопців, вибили гетьмана з Києва. Петлюрівці вже на все готове прийшли. Це так, щоб ти розумів. Далі ми з Симоном Васильовичем розійшлися.

— Ну, то вже ваші справи, отаманські! — легко підхопив Дзюба. — Я ж подумав собі: все, мені з петлюрівськими ніби й по дорозі. Там казарми лишилися. Мав намір знову записатися до війська. Місце в казармі — хіба не дах над головою? Ось… Тоді побачив: щось не те петлюрівці заварюють. Сказав одному там, у казармах, то мене в кутузку. Більшовики, бач, випустили. Сам розумієш, батьку Зелений, не лишалося в мене тоді іншої дороги. Хіба до них іти на службу. Оце все думав, як ото б ще від них дременути. Бо в їхній владі теж не все, як хотілося б нашій людині. От і жив думкою: добре було б звідти втекти.

— Куди? — суворо запитав Любченко.

Прозвучало це з — за отаманової спини коротко й несподівано. Зелений знову озирнувся на сотника, кивнув, повторив, пронизавши Якова гострим поглядом:

— Еге ж. То куди хотів тікати?

3

Дзюба відповів не відразу.

— Чорт його знає, — промовив нарешті, вперше за цей час відверто виявляючи непевність. — Правда, розгубився. Не до Петлюри ж вертатися. Навіть якби захотів, то далеко. Думав просто кинути все й вибратися з Києва. Там кругом по селах людей треба.

— Треба, — погодився отаман. — Піді мною більше трьох тисяч шабель,

1 ... 21 22 23 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа отамана Зеленого», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Справа отамана Зеленого"