Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

змогли б протягом того ж таки місяця прогодувати в Індії цілу сім’ю! А на землі навколо вашого будинку можна б виростити врожай, що його вистачило б для половини населення Бангладешу! Коштів, витрачених на святкування дня народження вашої дитини, вистачило б на те, щоб заснувати лікарню в котромусь із бідняцьких районів Лондона! Коли вже ви закликаєте ділитися багатством, то покажіть приклад! Не стійте отут перед нами в костюмі за чотириста доларів і не просторікуйте про злидні! Робіть щось!

Інвективи молодика знайшли відгук у частини публіки. Він вочевидь вигравав раунд. Почулися навіть оплески, але в наступну мить усі притихли, чекаючи Торнової відповіді.

— Ви закінчили? — чемно спитав він.

— Які ваші статки, Торне? — вигукнув його опонент. — Як у Рокфеллера?

— Багато менші.

— Коли Рокфеллер балотувався на віце-президента, газети писали, що його багатство трохи перевищує триста мільйонів. Ви знаєте, що означає «трохи перевищує»? Це ще тридцять три мільйони! І це навіть до рахунку не береться! Вважається його кишеньковими грішми, а тим часом половина населення Землі живе надголодь! Ви не бачите в цьому нічого ганебного? Невже одній людині потрібно стільки грошей?!

— Я — не містер Рокфеллер…

— Це ми бачимо!

— Ви дасте мені відповісти?

— Одна дитина! Одна голодна дитина! Зробіть бодай що-небудь для однієї голодної дитини — тоді ми вам повіримо! Замість ваших промов подайте їй руку допомоги, тільки руку, подайте її голодній дитині!

— А може, я це вже зробив, — спокійно відказав Торн.

— То де ж вона? — запитав молодик. — Де та дитина? Кого ви врятували, Торне? Кого пробуєте врятувати?

— Дехто з нас має обов’язки, що виходять далеко за межі інтересів однієї голодної дитини.

— Ви не врятуєте світ, Торне, поки не допоможете одній-єдиній голодній дитині!

Торнів опонент і далі набирав очки. Його останні репліки викликали в залі гучні оплески.

— Яв невигідному становищі, — рівним голосом промовив Торн. — Ви стоїте отам у сутіні й звідти кидаєте свої звинувачення…

— То хай дадуть світло на мене, але тоді я говоритиму ще голосніше!

У публіці почувся сміх, і прожектори почали повертатися в бік молодика. Фоторепортери враз підхопилися й звернули свої камери на останні ряди. Дженнінгс, проклинаючи себе за те, що не взяв із собою довгофокусного об’єктива, теж наставив апарат на купку людей, серед яких був сердитий молодик.

Досі Торн тримався цілком спокійно, але тепер, коли прожектори скерувалися на публіку, його наче підмінили. І дивився він не на свого опонента, а на когось збоку від нього, в затінку. Там стояв якийсь невеличкий на зріст священик з капелюхом у руках. То був Тассоне. Хоча Торн і не міг розгледіти як слід його обличчя, проте вмить упізнав свого дивного відвідувача й закляк на місці.

— Ну чого ж ви, Торне? — під’юджував його молодик. — Не маєте чим крити?

Увесь Торнів запал наче звітрився, на нього накотила хвиля страху, і він стояв мовчки, вдивляючись у сутінь. Дженнінгс націлив об’єктив туди, куди дивився посол, і зробив кілька знімків.

— Ну ж бо, Торне! — не вгавав крикун. — Тепер ви мене бачите, то що скажете?

— Я вважаю… — непевним голосом озвався Торн. — Я вважаю, ви… маєте рацію. Ми всі повинні ділитися багатством… Я… я теж спробую щось зробити…

Молодик щиро, по-дитячому всміхнувся, і напруження в залі спало. Хтось гукнув, щоб прожектори знов повернули на Торна, і той повів далі перервану промову. Він намагався опанувати себе, але погляд його раз у раз звертався в сутінь зали, туди, де він бачив знайоме священицьке одіяння.

Дженнінгс повернувся додому пізно ввечері й одразу ж заклав відзняті плівки в бачок для проявлення. Посол, як завжди, справив на нього чимале враження й зацікавив його ще дужче. Репортер добачив у Торнових очах страх, відчув його, як миша чує сир, а тоді розгледів і крізь видошукач. То не був безпричинний страх. Як видно, посол побачив щось чи когось у глибині зали. Світла було не досить і кут знімання надто гострий, але Дженнінгс зробив кілька знімків у напрямку Торнового погляду й тепер сподівався виявити щось цікаве на проявленій плівці. Дожидаючи, поки закінчиться процес обробки, він раптом відчув голод і розкрив пакет з наїдками, купленими по дорозі з готелю додому. Видобув звідти невелике смажене курча та пляшку щипучки й наготувався до вечері. Курча було засмажене цілою тушкою, тільки без лап та голови, і Дженнінгс не знати навіщо насадив його на шийку пляшки, так що воно дивилося на нього обрубком шиї і неначе спілкувалося з ним. Далі репортер відкрив бляшанку консервованих сардинок і з’їв їх у товаристві цього мовчазного візаві.

Задзижчав таймер, Дженнінгс пішов до комірчини з фотоприладдям і вийняв з бачка плівки. А побачивши негативи, так зрадів, що аж гигикнув уголос. Тоді заправив плівку в збільшувач і, не вимикаючи світла, почав розглядати чудові кадри пересварки між послом і тим сердитим молодиком. Далі йшла низка знімків публіки в задніх рядах зали. Там стояла сутінь, тому обличчя й постаті на плівці чітко не розрізнялись, але на кожному кадрі видно було довгасту прямовисну плямку, трохи схожу на спис.

На передньому плані кожного з тих знімків був якийсь товстун із сигарою в роті. Може, та пляма — просто дим від сигари?.. Дженнінгс ще раз проглянув ту низку негативів, вибрав найкращі і з чверть години пильно роздивлявся їх. Ні, то був не дим. Інший колір, інша щільність, та й віддаль вочевидь не та. Коли б це був дим від сигари, то, щоб утворилася така хмарина, товстун мав би диміти без угаву, і це неминуче викликало б певну реакцію в людей коло нього. Тим часом вони не звертали на курія жодної уваги й незворушно дивилися перед себе. Та примарна хмарина вочевидь здіймалася далі, в кінці зали. Дженнінгс зробив максимальне збільшення й знову прикипів очима до тих кадрів. Просто під загадковою плямою він розглядів білий священицький комір. Репортер змахнув руками й переможно засміявся. Знову той самий невеличкий священик! І щось напевне пов’язує його з послом!

— Панотець! — вигукнув Дженнінгс. — Знову цей бісів панотець!

Зрадуваний, він повернувся до столу в кімнаті, одірвав у свого мовчазного товариша обоє крилець і швидко обгриз їх до кісток.

— Ну, тепер я знайду цього типа! — засміявся він. — Хоч де, я вистежу його!..

Наступного ранку репортер вийшов з дому, взявши з собою один із знімків священика, найкращий, що його зробив біля посольства. Він показав те фото в кількох церквах, а потім у канцелярії Лондонської єпархії. Одначе ніхто не