Читати книгу - "Артур і заборонене місто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тепер же перед ним гарненький хлопчик, який подорослішав під час пригод, що випали на його долю, і дуже сильний для свого віку. Арчибальд у захваті: він не сподівався побачити онука таким сильним і красивим.
— А яким чином ти зумів потрапити до мініпутів? — запитує дідусь.
— Я розгадав твою загадку! — відповідає онук.
— Загадку? А, тепер пригадую! Я зовсім про неї забув…
— Матасалаї одержали твоє послання, приїхали і допомогли мені потрапити до мініпутів, — продовжує Артур.
— Вони прибули з Африки, щоб визволити мене? — запитує Арчибальд.
— Так, думаю, що так… Мені здається, вони тебе дуже люблять. Але в останню мить доручили мені визволити тебе.
— І правильно вчинили! — Арчибальд поплескує онука по щоках. — Як же це здорово! Ти справжній герой! І я пишаюся тобою!
Арчибальд обіймає Артура за плечі й урочисто підводить до свого матрацу, ніби це не куйка соломи, а королівський трон.
— Розповідай усе по порядку! Що нового нагорі? Мене цікавить усе! — промовляє він дещо патетично, жестом запрошуючи онука сісти.
Артур збентежений. Він не знає, з чого почати. Адже від часу дідусевого зникнення минуло немало років, сталося багато подій! І він вирішує почати з кінця.
— Тут… таке… розумієш… я одружився.
— Ось як? А скільки ж тобі років? — дивується Арчибальд, адже не чекав почути таке від онука.
— Років майже ціла тисяча! — відповідає Артур, щоб дідусеві було зрозуміліше.
— Так, правда! Звісно що так! — погоджується Арчибальд, змовницьки підморгуючи хлопчикові.
Дідусь пригадує, що його онук завжди хотів швидше подорослішати і вже в чотири роки вимагав справжнього швейцарського ножа, щоб самому різати м'ясо. Тоді дідусь відповів, що чотири роки — вік цілком солідний, але щоб мати власного ножа, треба ще трохи постаріти.
— А що значить — постаріти? Стати таким, як ти? — запитав маленький Артур.
— Майже! — швидко відповів тоді Арчибальд, розгубившись від хлопчикової наполегливості.
Минуло стільки часу, а він усе намагається швидше вирости.
— І хто ж ця щаслива обраниця? — допитується дідусь.
— Мініпутська принцеса Селенія, — довірливо повідомляє онук.
— Ніколи ще не бачив чарівнішої дівчинки! — схвалює дідусь Артурів вибір.
— Отже, ти знайомий з її родиною?
Артур про всяк випадок вказує пальцем на Барахлюша, який спить біля ґрат.
— Звичайно! Так це пустун і бешкетник Барахлюш? У темряві я не зразу його впізнав. Щоправда, я вперше бачу його таким спокійним. Нарешті й на нього знайшлась управа! — полегшено зітхає Арчибальд.
Артур знизує плечима: цей комплімент чомусь його бентежить.
— Мій маленький Артур одружився з принцесою Селенією! Старий Арчибальд про таке й не мріяв! Тепер ти станеш королем! Король Артур! — урочисто проголошує він.
Артур остаточно знітився. Він не звик, щоб його так багато хвалили.
— Король, який сидить у в'язниці, не може бути справжнім королем. Дідусю, поміркуймо разом, як нам звідси вирватись! Ми повинні зробити це!
I Артур знову починає розхитувати ґрати. Якщо вони поєднають його енергію і дідусеву геніальність, то неодмінно знайдуть спосіб вирватися на волю!
Проте Арчибальд не поспішає.
— А як там бабуся? — продовжує розпитувати він.
— Їй дуже бракує тебе. Ну, дідусю, думай! — підганяє його онук.
— Так, так… А як дім? Як там наш дім? І сад? Бабуся його доглядає?
— Сад просто чудовий! Проте якщо ми не повернемося до полудня разом зі скарбом, то від будинку і саду нічого не залишиться! — відповідає Артур.
— Так, так… а сарай? Сподіваюсь, ти ще не розібрав його на шматочки? Коли ти був зовсім крихіткою, то вже тоді намагався щось там майструвати, — з ностальгією згадує дідусь.
Артур підбігає до нього і починає торгати за плечі.
— Дідусю! Ти чув, що я казав?
Дід зітхає і обережно знімає з плечей онукові руки.
— Звісно, чув, мій хлопчику… Але ще ніхто не вибрався живим із в'язниці Некрополіса. Ніколи! — сумно додає він.
— Ну, це ще ми подивимось! А тепер скажи, де ти сховав скарб?
Арчибальд опускає голову, як пес, що втратив здобич.
— Скарб у тронній залі Жахливого У. Він на ньому сидить.
— Нічого, недовго вже йому там сидіти! — вигукує Артур, відчуваючи, як до нього поступово повертаються сили і винахідливість. — Селенія пішла розібратися з Упирем. І наскільки я знаю її — з нього тільки пух і пір'я залишиться. Згарячу він знову необачно вимовив заборонене ім'я.
Барахлюш враз прокидається і зіскакує на ноги, зачувши звук ненависного імені. Так швидко його не розбудили б і штурханами. Арчибальд креслить у повітрі хрест, намагаючись відвести біду. Та марно… Непоправне вже сталось. І біда не забарилась.
Двері в'язниці відчиняються і в камеру до остовпілих в'язнів заштовхують Селенію. Не втримавшись на ногах, вона падає на підлогу.
Охоронець швидко зникає, замкнувши двері.
Артур кидається до Селенії і допомагає їй підвестись. Він дістає з кишені забуту там хустинку і витирає її обличчя, а потім тією ж хустинкою струшує пил з її розпатланого волосся.
Не можна сказати, щоб від Артурової турботливості принцеса почистішала. Однак вона оцінила його увагу і вдячно усміхнулася йому. А на жарти в неї зараз немає сил.
— Все! Кінець! — обтрусившись, тихо промовляє вона. — Мені не вдалося виконати завдання.
Ніколи ще Артур не бачив принцесу такою розгубленою і безпомічною. Виявляється, серце її зроблене не з заліза, та й броня, якщо роздивитися ближче, теж виявляється не така вже міцна.
— Все! Кінець! — повторює дівчинка, сідає на підлогу і починає плакати.
Озброївшись тією ж хустинкою, Артур обережно витирає принцесі сльози.
— Якщо ми живі, то ще нічого не втрачено. Просто треба все добре обміркувати і щось придумати! — хлопчик з усіх сил підбадьорює Селенію. І хоча в самого на душі тоскно, він ладен на все, аби тільки принцеса не плакала.
Артурів настрій передається Селенії. Вона перестає плакати і здивовано дивиться на нього. Оптимізм Артура їй до вподоби.
Так, вона справді зробила вдалий вибір. Артур не просто ввічливий і великодушний, він ще й хоробрий і наполегливий, будь-яку справу готовий довести до завершення. Ці риси роблять його достойним звання принца. Селенія вдячно усміхається хлопчикові, а він знову червоніє. Але в камері темно, і цього ніхто не помічає.
Доводиться визнати, що варто Селенії поглянути на когось, як усе навколо завмирає. Вона — як палаюче вогнище серед холодної тундри, парасолька в розпеченій пустелі, щітка з ручкою, коли у вас свербить спина.
Артур дивиться на Селенію
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артур і заборонене місто», після закриття браузера.