Читати книгу - "Маленький лорд Фонтлерой"

— Гадаю, що так, — відповів Седрик. — Ми ж містером Гобсом чудово знаходили спільну мову. Він мій найліпший друг — звісно, окрім матусі.

Граф підняв брови.

— Матусі?

— Я так маму називаю, — тихо відповів лорд Фонтлерой.

Можливо, через те що хлопчик трохи стомився — зрештою, і година була вже пізня, — або, може, після всіх нових пережиттів, які звалилися на нього упродовж останніх днів, він якось відчув себе самотнім від однієї думки, що у цю ніч йому доведеться спати не в своєму домі, що «найліпший друг» не цілуватиме його перед сном. Вони ж бо справді були найліпшими друзями — Седрик і його матуся. Хлопчик не міг не згадувати про неї, а що більше він про неї думав, то менше йому хотілося розмовляти. Отож коли обід уже добігав кінця, граф кілька разів бачив, як по обличчю внука пробігала тінь смутку. Однак Седрик тримався мужньо. Потім вони знову рушили до бібліотеки. Високий лакей ішов побіч, але граф поклав руку на плече внука, хоча вже спирався не так сильно, як перед тим.

Невдовзі лакей залишив їх обох у кімнаті. Седрик усівся собі перед каміном побіля Дуґала. Кілька хвилин хлопчик мовчки дивився на вогонь, погладжуючи пса за вухами. Граф спостерігав за хлопцем. В очах Седрика світилася сумна задума. Кілька разів з його грудей виривалося зітхання. Граф мовчав, не відриваючи, проте, очей від онука.

— Фонтлерою, — врешті вимовив граф, — про що ти думаєш?

Фонтлерой зробив над собою зусилля і спробував усміхнутися.

— Я думаю про матусю, — проказав він. — Мені, певно, треба трохи порухатися, — додав він і підвівся з килимка.

Хлопчик засунув руки в кишені і взявся ходити туди-сюди. Очі у нього блищали, але Седрик лише стиснув губи і підняв голову. Дуґал спершу ліниво повернув голову і якийсь час дивився на хлопчика. Тоді також підвівся і став так само ходити поруч із ним. Фонтлерой витягнув одну руку з кишені і поклав її на голову Дуґала.

— Гарний собака, — промовив хлопчик. — Він мій друг. Він відчуває, що у мене на серці.

— І що ж у тебе на серці? — поспитав граф.

Він бачив, що Седрика змагає туга за рідним домом. Графа це зворушило. Проте його тішило, що хлопчик тримається гідно, не скаржиться, а робить зусилля, аби опанувати себе. Звісно, це не могло не сподобатися графу Доринкурту.

— Іди сюди, — мовив граф. Седрик підійшов до дідуся.

— Бачите, досі мені ще ніколи не траплялося покидати рідний дім, — вимовив хлопчик, трішки нахмурившись. — Тим-то і з'являється це дивне відчуття — коли знаєш, що тепер ночуватимеш деінде, а не в себе. Але ж матуся від мене недалечко. Вона просила мене це пам'ятати… Зрештою, мені вже сім років… І ще я можу дивитися на її портрет, який вона мені подарувала.

Він сягнув рукою до кишені і витягнув невеличкий футлярчик, обтягнутий фіолетовим оксамитом.

— Ось він, — проказав він. — Ось гляньте, треба тільки тут натиснути — і футлярчик відкриється. А всередині портрет.

Седрик підійшов до крісла графа, по-дитячому довірливо притиснувся до дідусевої руки, що лежала на поручні, і натиснув на пружинку.

— Ось і портрет, — вимовив хлопчик, тепло усміхаючись, коли фіолетовий футлярчик відкрився.

Гаф нахмурив брови. Він не бажав дивитися на той портрет, проте мимовільно таки кинув на нього погляд. Його очам відкрилося вродливе обличчя молодої жінки… наче дві краплі води подібне до дитячого, зверненого до нього. Граф аж змішався.

— Ти думаєш, що дуже її любиш, — проказав граф.

— Так, — тихо відповів лорд Фонтлерой з усією притаманною йому щирістю. — Я так думаю — бо справді дуже її люблю. Знаєте, містер Гобс був моїм другом, і Дік, і Бриджит, і Мері, і Майкл — вони всі мої друзі. Але матуся — найліпший друг. Ми завжди все одне одному розповідали. Татко велів мені піклуватися про неї. Коли я виросту великий, то піду на роботу, зароблятиму гроші і даватиму матусі.

— А чим ти займатимешся, коли виростеш? — поцікавився граф.

Юний лорд сів на килимок перед каміном, тримаючи перед собою портрет. Здавалося, хлопчик серйозно обдумував свою відповідь.

— Спершу я думав, що можу увійти в долю з містером Гобсом, — мовив він врешті. — Проте згодом я вже хотів стати президентом.

— Ми пошлемо тебе у Палату лордів, — сказав йому граф.

— Гаразд, — відповів лорд Фонтлерой, — якщо я не зможу бути президентом, то хай уже буде Палата лордів — я не заперечуватиму. Просто торгувати бакалією часом стає нудно.

Можливо, він у думках зважував цю можливість, задивившись на полум'я в каміні, тому що у кімнаті на якийсь час запала мовчанка.

Граф також не промовив більше жодного слова. Він хіба відкинувся на спинку крісла і спостерігав за хлопчиком. У голові старого графа народжувалися дивні думки. Дуґал розтягнувся перед каміном і задрімав, поклавши голову на свої лев'ячі лапи. Запанувала цілковита тиша.

Десь через пів години лакей привів до бібліотеки містера Гевішема. У кімнаті не було чутно ані звуку. Граф так само напівлежав собі кріслі. Та як тільки двері відчинилися, господар Доринкурту мимовільно приклав палець до вуст, перестерігаючи містера Гевішема, щоб дотримувався тиші. Адвокатові видалося, що граф навіть не усвідомив цього свого жесту. Дугал дрімав перед каміном, а поруч із цим великим псом, поклавши кучеряву голівку на руку, спав маленький лорд Фонтлерой.

РОЗДІЛ 6

Дідусь і внук

Коли лорд Фонтлерой прокинувся (а було це вже наступного ранку — хлопчик навіть не розплющив очей, коли його переносили у ліжко), — перше, що він почув, було потріскування дрів у каміні і тихенький шепіт.

— Дивіться, Довсон, нічого йому не кажіть, — промовляв хтось. — Хлопець не знає, чому вона не живе разом з ним, тому не можна про це говорити.

— Якщо ж граф так розпорядився, мем, — відповів другий голос, — то що тут вдієш… Тільки, якщо дозволите, мем, слуги ми там чи не слуги — так між нами: хай там що, але то жорстоко так робити — ось що я вам скажу. Бідна вдова — така молоденька, така гарна. А тут від неї ще рідну кровинку забирають. А хлопчик такий милий і поводиться як правдивий джентльмен! Вчора ввечері Джеймс і Томас говорили між собою на кухні, що таких манер, як у того малого, вони ще в житті не бачили. Зрештою, всі слуги тільки про то й говорять: наш юний лорд зі всіма поводиться так чемно і привітно, ніби вони його близькі друзі. В нього таки ангельська вдача… на відміну від