Читати книгу - "Останнє бажання"

і спинного мозку, неможливо було однозначно описати. Якась червоняста губка. Внутрішні органи перемішані, деякі взагалі відсутні. Все покрите рухливими віяльцями, синьо-рожевими клаптями. Шестикамерне серце. Дві камери практично атрофовані, але наявні. І як ти зумів би се пояснити?

— Я бачив людей, які мали замість рук орлині пазурі та людей з вовчими іклами. Людей з додатковими суглобами, додатковими органами і додатковими відчуттями. Це все було наслідком вашого копирсання в магії.

— Кажеш, що різні мутації бачив, — підвів голову чорнокнижник. — а скільки з них ти знищив за плату, згідно зі своїм відьми́нським покликанням? Що? Бо можна мати вовчі ікла, але вдовольнятися тим, щоб щирити їх перед дівками в оборі, а можна мати вовчу натуру і нападати на дітей. Саме так було у випадку дівчат, народжених невдовзі після затемнення, в яких була діагностована без перебільшення клінічна схильність до жорстокості, агресії, вибухів лютого гніву та надмірний темперамент.

— Таке можна діагностувати в кожної баби, — реготнув Геральт. — Що ти мені плетеш? Питаєш, скільки я мутантів убив, але не цікавишся, зі скількох я зняв чари та прокляття? Я, відьми́н, якого ви зневажаєте. А що зробили ви, могутні чорнокнижники?

— Була застосована вища магія. Наша, а також гієратична у різних святинях. Всі спроби завершилися смертю дівчаток.

— Це свідчить проти вас, а не проти дівчаток. Отож, маємо перші трупи. Як я розумію, розтинали лише їх?

— Не тільки. Ти так на мене не дивись, добре знаєш, що були й пізніші трупи. Спершу ми вирішили елімінувати всіх. Ліквідували кілька…надцять. Усіх розтинали. Одну піддали вівісекції.

— І ви, сучі виплодки, ще смієте критикувати відьми́нів? Ех, Стрегоборе, настане день, коли люди помудрішають і заллють вам сала за шкіру.

— Не думаю, що день такий швидко настане, — терпко промовив чорнокнижник. — Не забувай, що наша діяльність спрямована на захист людей. Мутантки втопили б у крові цілі країни.

— Так твердите ви, магіки, задерши носа догори, вище свого німбу непомильності. Якщо вже про це мова, то, мабуть, не запевнятимеш, що у цьому полюванні за гаданими мутантками ви ні разу не помилилися?

— Не буду з тобою сперечатися, — сказав Стрегобор після доволі тривалого мовчання. — Буду щирим, хоча це не в моєму інтересі. Ми помилилися і більше, ніж один раз. Їх селекція була дуже складною. Тому ми припинили… ліквідацію, почали ізолювати.

— Ваші славнозвісні вежі, — пирхнув відьми́н.

— Наші вежі. Але се була чергова помилка. Ми недооцінили їх і чимало втекло. Серед королевичів, особливо молодших синів, яким нічого було робити, а ще менше втрачати, з’явилася божевільна мода визволяти ув’язнених красунь. На щастя, більшість скрутила собі в’язи.

— Наскільки знаю, ув’язнені у вежах швидко помирали. Кажуть, що не обійшлося без вашої допомоги.

— Брехня. Але й справді, швидко впадали в апатію, відмовлялися від споживання їжі…. Що цікаво, перед самою смертю з’являвся у них дар ясновидіння. Черговий доказ мутації.

— Що не доказ, то все менш переконливий. Більше таких нема?

— Є. Сільвена, пані на Нароку, до якої нам не вдалося навіть наблизитися, бо занадто швидко захопила владу. Тепер у цій державі відбувають жахливі події. Фіалка, дочка Ейєрміра, втекла з вежі, скориставшись мотузком, сплетеним з кіс, і тепер тероризує Північний Вельгад. Берніку з Тальгару звільнив ідіот-королевич. Тепер сидить у льоху з вибраними очима, а найпомітнішим елементом пейзажу в Тальгарі є шибениця. Та інші приклади.

— Певно що та інші, — підтвердив відьми́н. — Наприклад, у Ярмурляку панує старий Абрад, золотушний, жодного зуба не має, народився, либонь, за сто років до затемнення, а не засне, доки когось у його присутності не закатруплять. Надмірний темперамент теж має, в молодості його називали Абрад Задериспідниця. Ех, Стрегоборе, як добре було б, коли б жорстокість владик можна було пояснювати мутацією чи прокляттям.

— Послухай, Геральте…

— І не подумаю. Не доведеш мені рації своїх аргументів, а також того, що Ельтібад не був злочинним безумцем. Однак повернемось до страховиська, яке начебто тобі загрожує. Мусиш усвідомити, що після твого вступу історія мені не подобається. Але вислухаю до кінця.

— І не перебиватимеш злобно?

— Цього не обіцяю.

— Що ж, — Стрегобор натягнув рукави мантії на долоні, — тоді це триватиме довше. Отож, історія розпочалася у Крейдені, маленькому князівстві на Півночі. Дружиною Фредефалька, крейденського князя, була Арідея, мудра освічена жінка. В її роду було багато видатних адептів магічного мистецтва, а ще успадкувала вона рідкісний і потужний артефакт, Люстерко Негалені. Як тобі відомо, Люстерками Негалені користуються головно пророки і провидці, бо вони безпомилково, хоч і в складній формі, передбачають майбутнє. Арідея досить часто зверталася до люстерка.

— Думаю, що зі звичайним питанням «Хто на світі найгарніший?» — перебив Геральт. — Як мені відомо, Люстерка Негалені поділяються на чемні й розбиті.

— Ти помиляєшся. Арідею більше цікавила доля країни. А у відповідь на її питання Люстерко передбачало жахливу смерть її самої і ще багатьох людей від руки чи з вини доньки Фредефалька у першому шлюбі. Арідея постаралася, щоб звістка про це дійшла до Ради, а Рада вислала до Крейдена мене. Зайве додавати, що первородне дитя Фредефалька народилося невдовзі після затемнення. Якийсь час я непомітно спостерігав за малою. За цей час вона встигла замучити канарку та двох цуценят, а служниці ручкою гребеня вибила око. Я провів кілька тестів за допомогою заклять, більшість з них підтвердила, що мала була мутантом. З цим я звернувся до Арідеї, бо Фредефальк світу поза донькою не бачив. Як я вже казав, Арідея була недурною жінкою…

— Ясно, — знову перебив Геральт, — і, напевно, не надто любила падчерку. Воліла, щоб трон успадкували її власні діти. Здогадуюся, що було далі. Жаль, що знайшлося там нікого, хто б скрутив їй[14] шию. Та й тобі за одним заходом.

Стрегобор зітхнув, звів очі до неба, на якому багатобарвно і картинно мінилася веселка.

— Я був за ізоляцію, але княгиня вирішила інакше. Послала малу до лісу з найнятим сбіром[15], ловчим. Пізніше ми знайшли його в хащах. Не мав на собі штанів, тож хід подій нескладно відтворити. Загнала йому шпильку від брошки у мозок, мабуть, тоді, коли всю його увагу поглинуло щось інше.

— Як думаєш, що мені його шкода, — буркнув Геральт, — то помиляєшся.

— Влаштували ми облаву, — вів далі Стрегобор, — але мала безслідно зникла. Я ж мусив спішно Крейден покидати, бо Фредефальк уже щось запідозрив. Щойно через чотири роки дістав я звістки від Арідеї. Вистежено малу, — жила у Махакамі з сімома гномами, яких переконала, що корисніше грабувати купців на шляхах, ніж