Читати книгу - "Синхрон"

У філармонії її обличчя найменш напружене з усіх, оаза спокою, в залі, де жестикулюють і бачать її зо два десятки осіб і де вона нікого не бачить. Вона навчилася приховувати нервозність у приміщеннях, де люди окидають одне одного поглядом, оцінюють, занотовують, викреслюють, уникають, приглядаються. Вона не перебуває десь далеко у мріях, вона просто відпочиває. Бо що для інших спокій душі, те для Міранди — спокій очей. Її рукавички тихенько вислизають і падають під крісло. Міранда відчуває щось на нозі, перелякалась, що ненароком провела рукою по нозі сусіда, й мурмоче: пардон. Ніжка від крісла закохалась у Міранду. Йозеф підносить програмку, Міранда непевно всміхається і намагається тримати ноги рівно і прямо. Пан доктор Бухер, який не є паном Ланґбайном, а паном Копецьким, сидить ображений три ряди позад неї й не може зрозуміти, в чому причина нерішучості цієї жінки, задля якої він колись ледь не все, та таки все…

Йозеф запитує:

Ти взяла окуляри?

Звичайно, каже Міранда й порпається в торбинці. Здається, що вона мала ще й рукавички, але про це Йозефові вона ліпше не казатиме, ні, окуляри, диво та й годі, їх вона таки забула у ванній, мабуть, чи прямо біля дверей у коридорі або в іншому пальті чи, Міранда не розуміє, але жваво каже:

Ні, слухай, не взяла. Але нащо вони мені на концерті.

Йозеф мовчить, зворушений черговим підтвердженням своєї магістральної думки про Міранду: мій простодушний янголе.

Для Міранди інші жінки не мають вад, істоти, в яких не росте волосся ні на верхній губі, ні на ногах, у всіх гарні зачіски, щойно з перукарні, шкіра гладенька й без пор, у них немає прищів, і пальці не жовті від нікотину, ні, лише вона веде одиноку боротьбу за свою досконалість з маленьким дзеркалом у руках, яким колись користувався Йозеф для гоління, і в якому вона бачить те, що, їй хочеться сподіватись, Йозеф милосердно не зауважуватиме. Але потім, поуправлявшись у самокритиці, підходить до доброзичливого бідермаєрівського дзеркала в спальні і вважає, що «непогано», «може бути», не так уже й зле, і вводить себе в оману, бо живе поміж десятка можливостей ввести себе в оману, поміж сприятливими і несприятливими можливостями балансує вона щодень крізь життя.

За добрих часів у Міранди три пари окулярів: дорогі сонцезахисні в золотій інкрустованій чорним оправі, тоді легко затемнені дешеві для дому й резервні, в яких хилитається одне скельце і які їй, кажуть, не пасують. До того ж, вона їх замовила, мабуть, за старим рецептом, бо бачить у них «повз».

Бувають часи, коли всі три пари враз кудись діваються, зникають, губляться, і тоді Міранда не знає, що їй робити. Йозеф уже о восьмій ранку приходить від себе з Принц-Ойген-Штрасе й перериває всю квартиру, сварить Міранду, підозрює домогосподарку і сантехніків, але Міранда знає, що ніхто не краде, що це все вона. Оскільки Міранда не толерує дійсності, і все ж не може існувати без кількох базових речей, то дійсність часом вдається до невеличкої помсти. Міранда це розуміє, підморгує по-змовницьки предметам, антуражеві довкола себе, і дивна зморшка, де її ще загалом не мало б бути, від напруженого заплющування й розплющування очей, стає такими днями ще глибшою. Йозеф обіцяє, що вже йде до окуліста, бо Міранда не може існувати без окулярів, і вона йому дякує, стискає несподівано в обіймах, сповнена страху, і хоче щось сказати, але не тільки тому, що він прийшов і їй помагає, а тому, що він допомагає їй бачити, бачити далі. Міранда не знає, що їй бракує, і їй хочеться сказати, допоможи мені, допоможи! І без будь-якого зв’язку думає, вона, власне, гарніша за мене.

Того тижня, коли Міранда мусить чекати й не може виходити з дому, і втрачає контроль над розвитком подій, Йозеф двічі йде вечеряти з Анастасією, щоб проконсультувати її в питаннях розлучення. Після першого разу Стасі телефонує наступного ранку, після другого не телефонує.

Так, були в «Цезарі». Жах. Погано, погана їжа, і холодно їй було.

А Міранда не може нічого відповісти, бо для неї «Римський Цезар» найгарніше і найліпше місце у Відні, бо першого разу з Йозефом вони ходили саме туди вечеряти, і раптом чомусь це найжахливіше… Мірандо, ти мене чуєш? Ну, розумієш. А тоді були ще в «Едемі». В барі. Бридота. А публіка!

Вочевидь це мало бути щось нижче того поняття, яке має Стасі про публіку, але що? Міранда знову дихає спокійніше. Вона ніколи не була з Йозефом в «Едемі», маленьке полегшення. Чи вона лише вдає з себе таку, чи вона й справді така?

Після чергових півгодини докладних деталей Стасі запевняє: в кожному разі ти нічого не втратила.

Міранда б так не сказала, «нічого не втратила», бо побоюється, що за ці дні вона втратила все. Цей тиждень ніяк не закінчиться, і щодня настає вечір, і щовечора Йозеф зайнятий. Тоді окуляри вже готові, не минає й кількох годин, як він приносить їх від окуліста, але відразу знову біда. Міранда не знає, що робити, їй треба прилягти, почекати й порахувати, коли Йозеф уже буде на Принц-Ойґен-Штрасе. Нарешті він підносить слухавку, вона не знає, з чого почати, як йому сказати, що нові окуляри впали до вмивальника.

Так, слухай, прямо в раковину. Я наче неміч якась, не можу вийти з дому, не можу ні з ким зустрітися. Розумієш.

Йозеф через пів-Відня повідомляє:

Оце так сюрприз. Але ж ти вже часто виходила без окулярів.

Так, але. Міранда не може сказати нічого переконливого. Так, але, але тепер інакше, раніше я мала їх принаймні в торбинці.

Не мала ти їх у ніякій торбинці. Я тебе прошу!

Але невже ми через це будемо, шепоче Міранда, прошу, яким ти голосом…

А який у мене голос?

Інакший. Власне, інакший.

І оскільки Йозеф нічого не каже, вона швидко додає:

Так, коханий, я піду, лише почуваюсь дуже невпевнено, вчора я ледь не, так, майже, не цілком, зомліла, справді, це якийсь жах, приміряла резервні. Все «повз», спотворено. Ти ж розумієш, правда.

Коли Йозеф отак мовчить, це означає, що він не розуміє.

Мені жаль, але я не бачу жодної логіки, каже Йозеф інакшим голосом і кладе слухавку.

Міранда сидить перед телефоном, винна. Ось вона знову дала Йозефові привід, але до чого? Чому окуляри падають мені до вмивальника,