Читати книгу - "Бляшаний барабан"

на службу до польської пошти. Його перехід здавався несподіваним, так само, як і його вибір на користь Польщі. Причину того, що він узяв польське громадянство, багато хто вбачав у поведінці моєї матусі. Двадцятого року, коли маршал Пілсудський розбив під Варшавою Червону Армію і це чудо на Віслі такі люди, як Вінцент Бронський, приписали Діві Марії, а військові фахівці — або генералові Сікорському, або генералові Вейґану, одне слово, того польського року моя матуся заручилася з громадянином Німецької імперії Альфредом Мацератом. Я схильний гадати, що бабця Ана, як і Ян, не схвалювала тих заручин. Вона лишила дочці крамничку в підвалі у

Тройлі, яка тим часом почала трохи розквітати, переїхала до брата Вінцента в Бісау, тобто на польські землі, і, як за коляйчеківських часів, перебрала на себе садибу й картопляні та бурякові поля, надавши змогу братові, на якого чимдалі більше сходила благодать, спілкуватися й провадити бесіди з непорочною королевою Польщі; а сама бабуся вдовольнялася тим, що сиділа в чотирьох спідницях біля осіннього багаття з картоплиння й задивлялася на обрій, що його й досі поділяли телеграфні стовпи.

Аж коли Як Бронський знайшов свою Гедвіґ — одну міську кашубку, що, однак, тримала ще землю в Рамкау, — знайшов і одружився з нею, взаємини між Яном і моєю матусею поліпшилися. Якось на танцях у кав'ярні «Войке», де вони випадково зустрілися, матуся, кажуть, відрекомендувала Яна Мацератові. Обидва такі різні, проте одностайні щодо моєї матусі, чоловіки сподобались один одному, хоч Янів перехід на Польську пошту Мацерат відверто й суто по-райнському назвав «п'яним вибриком». Ян запрошував танцювати матусю, Мацерат — крижасту, довготелесу Гедвіґ із тупим коров'ячим поглядом, через який родичам і знайомим завжди здавалося, що вона при надії. У кав'ярні вони ще довго танцювали одне з одним, мінялися парами й, поки кружляли в одному танку, вже думали про наступний, у ванстепі ще трохи поспішали одне поперед одного, в англійському вальсі вже почувалися розкутіше, в чарльстоні нарешті набули впевнености в собі, а в повільному фокстроті — чутгєвости, що межувала зі святобливістю.

Коли Альфред Мацерат у двадцять третьому — а того року коробка сірників коштувала таких грошей, що банкнотами з нулями на них можна було замість шпалер обклеїти цілу спальню, — брав заміж мою матусю, одним свідком у них був Ян, другим — бакалійник Мюлен. Про цього Мюлена я можу розповісти не багато. А згадати про того чоловіка треба лише через те, що матуся з Мацератом відкупили в нього бакалійну крамницю на околиці Ланґфура; справи в тій крамниці йшли кепсько, боржники вже довели її до ручки, і Мацератові з матусею вона дісталася саме під ту пору, коли запровадили рентну марку. Збігло небагато часу, й матуся, яка в підвальній крамничці на Тройлі навчилася витрушувати гроші з боржників, до того ж від природи була жінка бідова, метикована й за словом до кишені не лізла, знов налагодила справи в занепалій крамниці, отож Мацератові довелося полишити місце представника фірми, тим більше що в паперообробній галузі людей уже аж кишіло, й допомагати в крамниці.

Обоє чудово доповнювали одне одного. Те, чого матуся домоглася за прилавком, обслуговуючи покупців, корінний райнландець досягав у спілкуванні з представниками фірм та роблячи закупки на оптовому ринку. Не треба забувати також і про любов Мацерата до кухарського фартуха, до роботи на кухні; не цурався він і мити посуд, розвантажуючи матусю, яка більше полюбляла приготувати щось нашвидкуруч.

Хоча помешкання на Лабесвеґ, що сусідило з крамницею, було тісне й захаращене, однак порівняно з житловими умовами на Тройлі, про які я знаю лише з розповідей, воно було досить міщанське, тож матуся, принаймні в перші роки свого заміжжя, просто-таки розкошувала.

Крім довгого коридору з невеликим вигином — у цьому коридорі майже завжди лежали гори прального порошку «Персіль», — була ще й простора, однак так само наполовину, не менше, заставлена товарами — як, скажімо, консервні бляшанки, мішки з борошном та пакунки з вівсяними пластівцями — кухня. Основу цього помешкання на першому поверсі становила вітальня, що двома вікнами виходила в палісадник, оздоблений влітку мушлями з Балтійського моря, та на вулицю. Коли на шпалерах переважали бордові тони, то канапа була обтягнена майже пурпуровою тканиною. Розсувний обідній стіл із заокругленими ріжками, чотири чорні шкіряні стільці й кругленький курильний столик, якому раз у раз доводилося змінювати місце, стояли своїми чорними ніжками на синьому килимі. На підлозі між вікнами — чорний із золотом годинник. До пурпурової канапи притулилося чорне піаніно, що його спершу взяли напрокат, а згодом помалу викупили, біля нього — обертовий стільчик, накритий хутром із довгою шерстю. Навпроти піаніно — мисник. Чорний мисник із зсувними шліфованими шибками, обрамленими чорними декоративними планочками з орнаментом, на якому чергуються яйця та наконечники стріл; з чорним, масивним фруктовим барельєфом на нижніх дверцятах, за якими стояв посуд і лежали скатерки; з чорними ніжкамилапами, з чорним різьбленим верхом... А між низенькою й широкою кришталевою вазою з декоративними фруктами й зеленим, виграним у лотерею келихом — отой проміжок, що його згодом, завдяки матусиній діловій активності, мав заповнити світло-коричневий радіоприймач.

Спальня була витримана в жовтих тонах і виходила вікнами у двір чотириповерхового будинку з помешканнями на винайм. І повірте мені на слово: балдахін над широким подружнім ложем був блакитний, а в головах під цим блакитним склепінням лежала в печері, засклена в рамцях, покаянна Маґдалена тілесного кольору, зітхала в бік правого верхнього кута картини й заламувала на грудях руки, на яких було стільки пальців, що, здавалося, їх більше, ніж десять, і щоразу доводилося перелічувати. Навпроти подружнього ліжка — біла лакована шафа на одяг, із дзеркальними дверцятами, ліворуч — туалетний столик, праворуч — комод з мармуровим верхом, а зі стелі звисає спальна люстра — не обтягнена тканиною, як у вітальні, а на двох мідних ланцюгах з ясно-рожевими порцеляновими плафонами, так що крізь них було видно електричні лампочки, з яких лилося світло.

Сьогодні я барабанив довго, від ранку до самого полудня, я ставив своєму барабану запитання, бо хотів знати, які лампочки висіли в нашій спальні — сорокаватні чи шістдесятиватні. Це вже не вперше я ставлю собі й барабану таке важливе для мене запитання. Нерідко минають цілі години, поки я знов знайду дорогу до тих лампочок. Бо ж хіба мені щоразу не доводиться спершу забувати про ті тисячі джерел світла, які я, входячи до численних помешкань чи виходячи з них, оживляв або