Читати книгу - "Правік та інші часи"

Хтось постукав ізсередини, й здивована Міся запитала: «Хто там?» — «Це я», — відповів голос. «Вийди», — проказала вона. Тоді вийшов до неї Господь Ісус і пригорнув до грудей. Міся відчула запах полотна, в яке був зодягнутий. Притулилася до лляної сорочки і відчула, як палко її люблять. Любив її Господь Ісус й увесь світ.

Однак тут янгол Місі, який без угаву слідкував за всім, забрав її з обіймів Господа Ісуса і повернув у тіло, що народжувало. Міся зітхнула і народила сина.

Час Колоски

Восени, коли місяць був перший раз уповні, Колоска викопувала зілля — мильнянку, живокіст, колеандр, цикорій, алтею. Більшість із них росла над ставками в Правіку. Отож Колоска брала з собою доньку Руту, й вони вдвох ішли вночі лісом і селом.

Якось, минаючи Хрущеву Гірку, вони побачили згорблену жінку в оточенні псів. Срібне місячне сяйво білило їхні спини.

Колоска рушила в бік жінки, тягнучи за собою Руту. Вони підійшли до старенької. Пси неспокійно погаркували.

— Фльорентинко, — обізвалася тихо Колоска.

Жінка обернулася до них. Очі мала вицвілі, немов розмиті. Її лице нагадувало зморщене яблуко. На худій спині лежала тоненька сива кісочка.

Вони всілись на землі поруч старої. Дивились, як і вона, в велику, округлу й задоволену собою пику Місяця.

— Ти забрав у мене дітей, звабив чоловіка, а тепер мене зводиш з глузду, — скаржилася на Місяць Фльорентинка.

Колоска важко зітхнула й подивилася в обличчя Місяцеві.

Один пес несподівано завив.

— Я мала сон, — обізвалася Колоска. — У мої вікна постукав Місяць і каже: «Не маєш мами, Колоско, а твоя донька не має баби, еге ж?» — «Так», — відповідаю. А він на це: «Є в селі добра самотня жінка, я колись її скривдив, уже навіть не знаю, за що. Вона не має ні дітей, ні онуків. Йди до неї й скажи їй, щоб вона мені пробачила. Я вже старий і маю слабкий розум». Так і каже, а тоді додає: «Знайдеш її на Гірці. Там вона проклинає мене щоразу, коли я показуюсь світу в усій своїй красі». Тоді я питаю його: «Чому ти хочеш, щоб вона тобі пробачила? Нащо тобі вибачення якоїсь людини?» А він відповідає: «Бо людські страждання проорюють жолобками темні зморшки на моєму виду. Колись погасну від людського болю». Так він мені сказав, тож я й прийшла сюди.

Фльорентинка пильно подивилася в Колосчині очі.

— Це правда?

— Правда. Щира правда.

— Він хотів, аби я йому пробачила?

— Так.

— І щоб ти стала мені донькою, а вона — внучкою?

— Так він мені сказав.

Фльорентинка підвела голову до неба, і в її блідих очах щось блиснуло.

— Бабуню, як звати цього великого пса? — запитала мала Рута.

Фльорентинка закліпала.

— Козел.

— Козел?

— Так. Погладь його.

Рута обережно простягла руку й поклала її на голову пса.

— Це мій брат у перших. Він дуже мудрий, — сказала Фльорентинка, і Колоска побачила, що її зморщеними щоками течуть сльози.

— Місяць — це лише машкара сонця. Воно надіває її, коли вночі виходить пильнувати світ. Місяць має коротку пам’ять, він не пам’ятає, що було минулого разу. Все йому плутається. Пробач йому, Фльорентинко.

Фльорентинка глибоко зітхнула.

— Пробачаю йому. І він, і я — старі, нащо маємо сваритися, — сказала вона тихо. — Пробачаю тобі, ти, старий дурню! — крикнула в небо.

Колоска засміялась і сміялася дедалі голосніше, аж поки пси посхоплювалися на ноги. Засміялась і Фльорентинка. Вона встала і піднесла розведені руки до неба.

— Пробачаю тобі, Місяцю. Пробачаю тобі усе зло, яке ти мені заподіяв! — кричала вона дужим пронизливим голосом.

Несподівано, ні з того ні з сього, з-над Чарної зірвався вітерець і розвіяв сиві пасма старої. В одній з хат засвітилося, й чоловічий голос крикнув:

— Тихо, жінко! Ми хочемо спати.

— Та спіть собі, спіть до самої смерти! — відгукнулась Колоска через плече. — Нащо було народжуватися, щоб одно спати?

Час Рути

— Не ходи в село, бо матимеш клопіт, — сказала Колоска доньці. — Іноді думаю, що вони там усі п’яні — такі важкі та вайлуваті. Оживають лише тоді, коли десь трапиться лихо.

Але Руту вабило до Правіка. Там був млин і мірошник з мірошничихою, були бідні парубки, був Херубин, який рвав обценьками зуби. Бігали діти, такі самі, як вона. Принаймні такими здавались. А ще були будинки з зеленими віконницями й сушилась на парканах біла білизна, що була в Рутиному світі найбілішою річчю.

Йдучи з мамою селом, Рута бачила, як усі витріщаються на них. Жінки прикривали від сонця очі, а чоловіки крадькома спльовували. Мама не звертала на це уваги, та Рута боялась цих поглядів. Намагалася йти якомога ближче до мами і міцно стискала її сильну руку.

Літніми вечорами, коли злі люди вже сиділи по хатах і займалися своїми справами, Рута любила підійти до села і дивитись на сірі брили хат і світлий дим з коминів. Згодом, коли трохи підросла, то стала настільки сміливою, що тихенько підходила під самі вікна і заглядала всередину. В Серафинів завжди були малі діти, які повзали навкарачки по підлозі. Рута могла дивитися на них годинами, дивитись, як вони зупиняються над поліном, куштують його язиком і крутять у пухкеньких рученятах. Як беруть до рота різні предмети й лижуть їх, немов цукор, або залазять під стіл і довго з подивом розглядають його дерев’яне небо.

Нарешті люди вкладали своїх дітей спати, й тоді Рута розглядала речі в їхніх оселях: миски, полумиски, горщики, фіранки, святі ікони, дзиґарі, килими, квіти на підвіконнях, фотографії в рамках, візерунчасті церати на столах, покривала на ліжках, кошики — усі оті дрібні речі, які надають хатам неповторности. Вона знала всі речі в селі й знала, кому вони належать. Білі фіранки в сіточку мала лише Фльорентинка. В Маляків був комплект нікельованих ножів, ложок та виделок. Молода Херубинова плела гачком красиві накидки на подушки. В Серафинів висіла величезна ікона Ісуса, що проповідував із човна. Зелені покривала з трояндами мали лише Боські, а пізніше, коли їхній новий дім під самим лісом був майже готовий, вони почали звозити до нього справжні скарби.

Рута вподобала собі цей дім. Він був найбільший і найкрасивіший. Мав нестрімкий дах з громовідводом і вікна в даху, мав справжній балкон і засклений ґанок, був там і другий кухонний вхід. Рута влаштувала собі сідало у високому бузку, звідки вечорами спостерігала