Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

статки, проте значно скромніші: хрести вирізнялися величиною та матеріалом: дубові, соснові чи викувані з нехитрим художнім натяком. Зате всі могилки були доглянуті, заквітчані, бо недогляд могили близьких був другим найбільшим у селі гріхом, і хіба люта хвороба, що прикувала до ліжка, могла бути виправданням того гріха. Тут теж відбувалося негласне змагання між живими — за кращу заквітчаність. Коли навесні після Великодня потрапляв сюди, то видавалася при сонячній погоді повна ілюзія раю: пишні півонії всіх можливих відтінків чи то під своєю вагою, чи то в квітковій скорботі хилили голови до землі, килим синього барвінку з його лакованими листочками пробивали високі жовті голівки струнких нарцисів; їм на зміну спішили пахучі білі лілії… І як тільки яка господиня по інших селах розживалася на небачену у Виткові досі квітку, то зразу та починала рости на найдорожчій могилці, додаючи балів у сільському рейтингу гордій власниці; усюди між квіточок стояли тарілочки з великодніми гостинцями — крашанками, мініатюрними пасочками, свічками, і тиша, тиша… Проте найкращі квіти й найбільш доглянута могилка — і то визнавали всі — була в Мар’янки, покійної доньки Степана й Марії Врублевських. Кожного ранку Марія приходила сюди помолитись і поговорити зі своєю донечкою — і так уже майже два роки. Спочатку вона цілий рік просто вила, як вовчиця: лежачи, примовляла й цілувала маленький горбик землі — безмежною була її материнська скорбота, а порожнеча, що утворилась у душі, ніяк не могла знайти нового наповнення.

Ще років десять тому Марія вважалася найкрасивішою в селі: білолиця, з рожевим рум’янцем на всю щоку, густе шовковисте каштанове волосся було заплетене в довгу й товсту косу, а хто хоч раз глянув в усміхнені сині, як весняне небо, очі — пропав навіки… Не була вона з тихих і сумирних — «дівка з перцем» говорили про неї — далося взнаки те, що мати, як учетверте була при надії, хотіла дуже догодити батькові — хлопчик мав би вже нарешті бути, а вийшла знову дівка… Та ще й батько, утративши надію на сина, виховував Марію, як справжнього хлопчуру: вона освоїла всі найвищі дерева в околиці, і ніхто так не лазив по верховіттях, як маленька Марійка, скидаючи гнізда нахабних сорок, які по-гурманськи харчувалися невинними гусятками; вправно їздила на коні, рубала дрова й не раз майстерно товкла пики задеркуватим сільським хлопчакам; та коли настав час залицянь, Марійка була як розкішна троянда: красива, бажана, омріяна в нічних, з мокринкою, снах кожного хлопця села — і без кавалерів, бо ніхто не мав терпцю витримувати чи обламувати її колючки. І коли вона вчергове допекла сусідській бабі Зосьці, з рогатки заваливши її улюбленого зозулястого півня, який нахабно привів на їхні грядки цілий курячий батальйон, то після перемивання кісток до сьомого коліна та нарешті істерично видихнула: «А я собі думаю, чого ж така гарна та й заміж не виходить! Та хто ж тебе таку візьме! Тьху!» Марія була поранена в ту саму ахіллесову п’яточку, що мають усі — кожен свою… «Баба Зоська, звичайно, бридка баба… То в мами всі святі, праведні й усіх поважати тре… Тілько невідомо за що. Але в одному вона має рехт[9]: час вийти заміж. Кого ж собі взяти?» — саме так стояло питання в сімнадцятирічної Марійки.

Три дні на пасовиську, не дуже й пильнуючи худобу, Марія займалася теоретичним вибором майбутнього чоловіка.

— Та-а-ак, почнемо, — уголос роздумувала дівчина, і численні корови уважно її слухали, наминаючи весняну пашу. — Іван — файний, але трохи занизький, хлоп має бути високим… Славко — господаровитий, робітний хлопець, але білий… не люблю білих… Та ще й як щось починає хтіти, то червоніє весь і очі стають червоні, як у бичка. Ні, нефайно то є… Може, я й того видіти вночі не буду… але ж я то буду знати і в темряві… Нервує… Юрко… тітки Ганки — о-о-о, то за характером справжній бик… А лається як — чорти в пеклі так не вміють… І що, мені й моїм дітям то слухати до скону? Важкувато буде… Нє-є-є… Олег… Ну міг би бути, але мати на всю вулицю хвалиться, що він у неї вишиває, — то шо, хлопське заняття? Сама вишию, що треба, а ти мені хату побудуй, худобу доглянь, кілька моргів поля оброби… Нє, і ти не підходиш… О, Василь — отой файний і до мови, і до співу, і до роботи, але сучий син: одну додому проводжає, за другою — голову повертає… До дупи… Мар’ян, Мар’ян, до голови дурман, задосить говорить, як зустрівся зі мною, дві години тарабанив: здибав вільні вуха й утішився… Хоч до ладу, хоч до складу — не повинен нормальний хлоп досить говорити, хто досить говорить — мало робить… Богдан — ото мамин син, аж зафест[10]: увечері всі молоді на вулиці, а вона його, як цицькового, додому кличе, і той, як песик сумирний, і побіг, побіг, побіг… Най тобі мамця й жінку таку сумирну здибає — я так слухатися й бігати не навчуся… Боже, які ж ті дівчата бідні, і кого ж то за мужа взяти?.. Петро… Захланний хлоп. За мною заглядає, а сам до Насті стежку топче — хата, видиш-бо, у неї найкраща в селі. Дурний хлопе, та хата тебе ні поцілує, ні обніме, її ж просто побудувати можна… Як же вам, коровам, добре — не тре заміж виходити, за вас і так є кому дбати! — увірвався терпець до роздумів Марійці, і корови з нею в усьому погоджувались, згідливо похитуючи головами, зайнятими найважливішою справою в їхньому коров’ячому житті…

Не було для Марійки ну ніяких перепон у виборі чоловіка: дівка видна, батьки роботящі, у селі поважані, спадок за нею піде пристойний — кінь Орлик, дві корови, свині, гуси, кури стояли в очікуванні заміжжя чергової доньки. Ну і що з того, що Катря-Галя-Іванка вподобали собі Миколу-Івана-Степана? Для Марії то була не проблема.

— Кого схочу, мій буде, мій буде… — виспівувала на весь вигін осаниста дівчина з гордо розправленими плечима, і пишні тугі груди випирали в повній бойовій готовності до знищення міфів баби Зоськи.

На третій день вибір був зроблений.

— Ну що, Степане, візьмеш мене за жінку? — слухали генеральну репетицію корови. — Господи, і чого то хлопи мають мене брати, як якийсь клапоть матерії в магазині старого Йосі… Степане, давай одружимось — не так… Степане, мені тре чоловіка, а тобі — жінки, засилай