Читати книгу - "Аптекар"

дужче за театральні вистави, ярмарки чи зимові святкування. Страх, з яким злочинець сходив на поміст, випромінював на людей і проймав їх вірою в себе, вірою в те, що їм ніколи не доведеться повторити цей шлях, бо вони не такі, вони інші, кращі, вони ніколи не послизнуться на життєвій дорозі, а тому вони жадібно ловили кожен рух страченця, кожне слово і погляд, щоб носити його в собі і згадувати аж до наступної страти. І все ж, вірячи у свою непогрішність, вони часто уявляли себе на місці жертви і те, як би вони повелися там; на помості, чи гордо зиркали б на юрбу, як Іван Підкова, чи заграли б на сопілці, як опришок Гойда, а може, їх трясло б як у пропасниці, а коліна б підкошувалися, і головою б вони крутили на всі боки, шукаючи порятунку, і захланно цілували хрест, сподіваючись, що бодай тут їх чекає якийсь просвіт.

Коли головний львівський кат зістарівся і зрозумів, що краще вчасно самому піти, аніж тебе проженуть із кпинами та свистом, то з дозволу магістрату передав свою посаду Касперові, а сам намірився було виїхати десь у Мазовію, щоб загубитися серед незнаного люду. Та щойно він покинув Краківську браму, як на першому закруті напали на нього розбійники, сподіваючись на добрячий луп, і, пограбувавши, зарубали на місці. Скільки їм вдалося поцупити, ніхто того не знає, але що кат міг назбирати незлецький маєток, у тому ніхто не сумнівався. Поховали його за межами цвинтаря, там само, де ховали всіх, кого він стратив, або хто сам повісився чи яким іншим робом одібрав собі життя. Поховали без священика, як останнього розбишаку. Єдиними людьми, присутніми при цьому, окрім гробарів, був Каспер і дві хвойди, які вдячні були Ганушу за те, що відбив їх колись від п’яних рейтарів, котрі намагалися вивезти їх із міста на поталу війську.

У спадок Каспер отримав катівське помешкання між подвійними мурами, що оточували місто, катівський стіл у шинку «Під Красною Єленою», куди ніхто, окрім нього, не мав права сісти, та й ніхто не пробував, та визначене лише для нього самотнє місце у костелі. Раніше кати разом із челяддю мешкали у Шевській вежі, поруч з якою була ще одна, що правила за катівню, де інколи й голови стинали, коли не хотіли робити великого розголосу. Євреям, які жили неподалік, таке сусідство небавом сприкрилося, бо зойки катованих не давали спокою. Після тривалих клопотань врешті їм вдалося позбутися галасливого сусідства, і катам виділили житло біля мурів Галицької брами. Каспер жив там разом з Ганушем як підмайстер, а потім уже став господарем і зайняв усе приміщення.

Розбишаки, пограбувавши Гануша, забрали найцінніше, а решту майна покинули, і воно повернулося до Каспера. Там була дерев’яна різьблена скриня з лахами і стосик списаного дрібним почерком паперу. Коли Каспер уважно приглянувся, то зрозумів, що то власноручні катівські записки, нашкрябані невідь для кого і для чого. То була своєрідна історія розбитих ілюзій та обдурених амбіцій. Що спричинилося до цієї писанини? Може, він узявся за те діло, щоб заповнити якось безсонні ночі старості, воскресити себе у проминулих днях, оточених мурами спогадів, бажаючи витягти себе з багна, в якому провів усе життя, чи то щоб очистити себе від нього, чи то щоб знайти там, у вчорашньому дні, хоч якесь зерно, яке б виправдало сенс його існування, яке б могло посвідчити за нього на Страшному суді, що й він був людиною.

Кат, звісно ж, не мав літературного дару, але процес писання часто змушує людей промовляти геть інакше, ніж у житті, і, комбінуючи потворні кам’яні речення, зводячи словесні монстри, які не розсипалися лише завдяки своїй неприродній вазі, він витворив щось нечитальне й нудне. Продиратися крізь ці словесні нетрі було важко і втомливо, однак Каспер занурився в читання, сподіваючись довідатися щось для себе корисне, щось таке, чого ані батько, ані Гануш не донесли до нього.

На відміну від Каспера, Гануш не успадкував ремесла від батька, бо його батько, властиво, пасував хіба на катівського клієнта, займаючись різними непотребними справами, точніше був запропалим злодюгою, а що таке заняття рано чи пізно уривається, то й тут не обійшлося без прикрого трафунку, який поклав край злодіюванню. Якось старий Корбач поцупив коня у самого магістратського судді, але, як на біду, кінь той був особливої породи, чорний виноходець, якого суддя купив у македонського купця. Дурний злодій замість того, аби погнати коня на торг кудись у Буковину чи Мультенію, подався з ним на ярмарок до Жовкви, а там добрі люди, що зналися з суддею і гостювали у нього, відразу коня й упізнали. Злодія скрутили і разом з конем відправили до Львова. Суддя, який уже й місця собі не знаходив од такої невідшкодованої втрати, зрадів, наче вдруге на світ народився, і на тих радощах звелів підвісити конокрада на гак та з допомогою відповідних методів добився у нього зізнання у всіх його дотеперішніх походеньках, після чого безталанний татуньо скидався на вилущений гороховий стручок, і страту через четвертування сприйняв уже з полегкістю.

Дружина старого Корбача Ганна, довідавшись, що небавом стане вдовою, кинулася по людях та стала розпитувати, яким би то чином можна було чоловіка порятувати, і одна пані, у якої мати Гануша прибирала, знайшла вихід. Вона не знала законів, але знала звичаї. За її словами, є лише дві можливості вирятувати засудженого до страти. Перша полягала в тому, щоб знайшовся хтось, хто погодився б стати під вінець з приреченим чи приреченою, тоді покара обмежувалася тільки символічним доторком меча до шиї. Тому й не диво, що на місце страти завше збігалися дівчата, чия репутація не давала надій на затишне родинне щастя. Приходили й ті, над ким в той чи інший спосіб природа познущалася. Однак цей звичай міг стосуватися лише парубків і дівчат. Але існував ще один звичай. Якщо син засудженого зголошувався йти в науку до ката, стати його підмайстром, а потім і самим катом, то батькові одсікали тільки ліву руку.

— У вас двоє синів, — сказала мудра пані, — от і виберіть з-поміж них того, хто принесе себе в жертву. Врешті-решт не такий уже й поганий фах. Зарібок сталий, шана громади забезпечена, — тут вона засміялася.

Ганна з плачем повернулася до хати і розповіла синам, якої пожертви чекає від них їхній дорогий татуньо. Старший син навідріз відмовився від такої честі, а молодший скорився.

«Був-єм ще молоденцем, — писав кат, —