Читати книгу - "Я — легенда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Іди до мене, малий, я тебе не скривджу!» — вигукував Роберт Невілл.
Від бігу в боці поколювало, а голова нестерпно тріщала. Пес спинився на мить і озирнувся. Тоді він метнувся поміж будинків, і на якусь хвилю Невілл побачив його збоку. Він був коричнево-білою дворнягою, його пошматоване ліве вухо звисало клаптями, а худорляве тіло вигойдувалося під час бігу.
«Не тікай!»
Вигукуючи слова, він не чув пронизливого тремтіння власного голосу, готового зірватися в істерику. Він поперхнувся, коли пес зник між будинків. Застогнавши від страху, Роберт почвалав швидше, ігноруючи біль від похмілля, цілковито віддавшись гонитві за псом.
Але коли він дістався задвірку, пса там уже не було.
Він підбіг до паркану з секвої та глянув через нього. Нічого. Рвучко розвернувся, сподіваючись, що пес спробує втекти тим же шляхом.
Пса не було.
З годину він нерівною ходою блукав околицями в марних пошуках, кожні декілька хвилин вигукуючи: «Ходи до мене, малий, ходи до мене».
Урешті він поплентався додому, його обличчя перетворилося на маску безнадійного розпачу. Натрапити на живу істоту, після всього пережитого знайти собі компаньйона і втратити його. Навіть якщо це лише пес.
Лише пес? Для Роберта Невілла той собака був вершечком еволюції цілої планети.
Ані їжа, ані напої не лізли до горла. Він почувався настільки погано, увесь здригаючись від шоку та втрати, що мусив прилягти. Але заснути не міг. Він лежав, гарячково здригаючись і невпинно крутячи головою на пласкій подушці.
«Іди до мене, малий, — нетямлячись, бурмотів він. — Іди до мене, малий, я тебе не скривджу».
По обіді він відновив пошуки. По два квартали в кожному напрямку від будинку. Він обшукав кожен ярд, кожну вулицю, кожен окремий дім. Але нічого не знайшов.
Повернувшись додому близько п’ятої, він виставив миску молока і шматок гамбургера. Навколо них колом виклав головки часнику в надії, що вампіри їх не чіпатимуть.
Але пізніше йому спало на думку, що пес, напевне, також заражений, тож часник і його віджене. Цього він утямити не міг. Якщо пес мав мікроба, то як же він міг тинятися вулицею у світлі дня? Хіба що доза бацил у його венах була настільки незначною, що він ще не встиг заразитися по-справжньому. Але навіть якщо це було правдою, як він пережив нічні напади?
«О Боже, — зринула в нього думка, — що, як він прийде вночі по м’ясо і вони вб’ють його?» Що, як він вийде наступного ранку і знайде собачий труп на газоні, знаючи, що провина за цю смерть лежить на ньому? «Я цього не витримаю, — скрушно подумав він. — Я висаджу собі мізки, якщо це станеться, клянуся».
Ця думка вкотре розбурхала в ньому роздуми про сенс життя. Звісно, тепер відкрився простір для подальших досліджень, але життя все одно залишалося похмурим, безрадісним випробуванням. Попри все, що він мав і міг здобути (крім, звісно, іншої людської істоти), життя не обіцяло жодного поліпшення, ба навіть змін. З того, як вималювалося його становище, він доживатиме віку з тим, що вже має. І скільки ж це буде років? Тридцять, може, сорок, якщо він не зіп’ється до смерті.
Думка про ще сорок років такого життя змусила його здригнутися.
І все ж він не покінчив із собою. Справді, він надавав мало значення власному здоров’ю. Не харчувався як слід, не пив як слід, не спав як слід — та він нічого не робив як слід. Вічно так тривати не могло; він підозрював, що вже підкосив власні шанси.
Та легковажне ставлення до власного тіла аж ніяк не дорівнювало самогубству. Він ніколи навіть усерйоз до цього не підходив. Чому?
Здавалося, він не мав відповіді. Він ні з чим не змирився, не прийняв і не призвичаївся до життя, яке змушений був вести. Ось він тут, вісім місяців як сконала остання жертва пошесті, дев’ять — відтоді як розмовляв з іншою людиною, десять — відтоді як померла Вірджинія. Без надії на майбутнє, застрягши в практично безпросвітному теперішньому, він усе ще змагався за життя.
Інстинкт? Чи, може, він просто бовдур? Занадто невигадливий, щоб покінчити з собою? Чому він не зробив цього на початку, коли був на самому дні? Що спонукало його обгородити будинок, установити морозильник, генератор, електроплиту, бак із водою, збудувати теплицю, верстак, спопелити прилеглі будинки, назбирати платівок та книжок, гори консервованої їжі, навіть — це приголомшувало, як подумати, — наклеїти на стіни фотошпалери?
Чи була життєва сила чимось більшим за слова — реальною потугою, що скеровувала його розум? Можливо, природа якимось чином зберігала в його подобі свою іскру від власних же зазіхань?
Він заплющив очі. Навіщо думати, навіщо мудрувати? Відповіді не існує. Тривалість його життя є лише випадковістю та наслідком послідовної бичачої впертості. Він надто дурнуватий, щоб покласти всьому край, і цим усе сказано.
Пізніше він склеїв пошматовані фотошпалери й повернув їх на місце. Якщо не підходити надто близько, то розрізи навіть не дуже й помітні.
Він спробував був повернутися до задачі з бацилами, але зрозумів, що ні про що, крім як про пса, думати не може. Пізніше він, на власне превелике здивування, навіть нерішуче молився подумки за безпеку собаки. Це була мить, коли він відчув розпачливу потребу повірити в Бога, що пильнує за власними творіннями. Але, навіть зводячи молитву, він відчув укол самоосуду, знаючи, що кожної миті може взяти на кпини власну молитву.
Проте якось він таки спромігся подолати в собі іконоборця і молитися. Тому що хотів пса, потребував пса.
Розділ 13
Вийшовши зранку на ґанок, він виявив, що молока та гамбургера не стало.
Його очі забігали газоном. На траві лежали дві зморшкуваті небіжчиці, але пса не було. З його вуст зірвався подих полегшення. «Дякувати Богу», — подумав він. У душі всміхнувся. «Якби я був набожним, — продовжив він думку, — я б розцінив це як здійснення своїх молитов».
Він відразу ж почав картати себе за те, що не прокинувся вчасно, щоб застати пса. Це, напевне, було на світанку, коли вулиці стали безпечними. Пес, мабуть, розвинув систему, щоб вижити так довго. Але треба було прокинутись і підстерегти собаку.
Він утішив себе надією на те, що потроху здобував прихильність пса, хай поки лиш їжею. У якусь мить він був схвилювався, що це вампіри взяли їжу, а не пес. Але швидка перевірка розвіяла страхи. Гамбургер не був піднятий над часником, його волокли ґанком. А навколо миски були крихітні бризки молока, ще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я — легенда», після закриття браузера.