read-books.club » Сучасна проза » Бог завжди подорожує інкогніто 📚 - Українською

Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

540
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Бог завжди подорожує інкогніто" автора Лоран Гунель. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 87
Перейти на сторінку:
зручніше. За всіх часів так було незмінно: кандидатів набагато більше, ніж вакансій, тому нема чого за ними бігати. Куди не кинь — усюди вони сиплються, лишень збирай.

Почувся смішок у залі.

Я зібрав докупи всю мужність.

— Зі свого боку, я поважаю ввічливість, наважуся назвати це професійною етикою. Ми наймаємо працівників не для самих себе. Ми — рекрутингове агентство. Наше завдання — не просто обрати кандидата. Я вважаю, що ми маємо давати поради тим, хто не відповідає посаді на даний момент. Саме за це я люблю свою роботу.

Ларше слухав мене, усе ще посміхаючись. Але з кожним натяком на загрозу його інтересам вираз його обличчя різко змінювався та ставав хижацьким.

— Друзі, я бачу, Алан забув, що він працює на «Дункер консалтинг», а не на мати Терезу.

Він розсміявся, сміх підхопив Тома, а потім і Мікаель.

Брови Ларше трохи здвинулись, а погляд був прикутий до мене.

— Якщо ж у тебе щодо цього сумніви, подивись на зарплатну відомість — там є штампик, який нагадає, що тобі платить не благодійна організація.

Знову смішок.

— Тож, Алане, треба відірвати дупу й працювати, щоб заслужити зарплатню. А не надавати соціальну допомогу — на цьому не заробиш.

— Компанія заробляє на мені. Моя зарплата має високу рентабельність, тож вона й так заслужена.

У залі запала мертва тиша, хоч ножем ріж. Усі працівники дивилися собі під ноги.

— Не тобі про це судити, — сказав він зле, упевнений, що йому критично важливо лишити за собою останнє слово, щоб не втрачати авторитет перед іншими. Ми ставимо мету і завдання, а не ти. І наразі ти тої мети не досягаєш.

Збори швидко закінчились. Відчувалося, що Ларше невдоволений тим, на що все обернулося, — що велич його послання було нівельовано. Цього разу я мав сміливість висловити заперечення, але за краще було б, мабуть, мовчати. Проте я був щасливий, що висловив свої переконання, не дав розтоптати свої цінності.

Я поспіхом залишив залу і попрямував до свого кабінету, намагаючись уникнути зіткнення з ним. Я взагалі нікого не хотів бачити. Дочекався, щоб усі пішли на обід, перш ніж висунутися з кабінету. Тоді тихо відчинив двері. В офісі панувала тиша. Я тихо йшов коридором — дякувати килиму, який приглушував мої кроки.

Я проходив повз кабінет Тома, коли там задзвонив телефон — від різкого звуку я мало не підстрибнув. Це його телефон — мабуть, набрали напряму, бо звичайна лінія в обід не працює. Дзвінок в обідню перерву лунав, як крик у космосі.

Не знаю, що на мене найшло; це не було звичним для мене, це не було практикою нашого відділу. Але телефон дзвонив так уперто, що я вирішив відповісти.

Я відчинив двері його кабінету. Усе було акуратно розкладене, течки рядком. Нібито ненавмисне, на столі на виду лежала ручка Montblanc. Легкий парфум (чи, може, запах крему для гоління) у повітрі… Я зняв трубку з апарата — набагато дорожчого за ті, що ми мали у своїх кабінетах. Цікаво, чи він випросив його в шефа, чи сам купив, аби виділитися із сірої маси.

— Ал…

Я збирався представитися, щоб мій співрозмовник знав: я — не Тома. Але з того кінця дроту мені не дали часу — різко перебили й почали гримати:

— Це гидко, гидко так чинити! Я ж казав, що я ще не звільнився і розраховую на конфіденційність! Я знаю, що це ви телефонували моєму директорові та сказали, що адміністративний директор звільняється і ви пропонуєте кандидата на заміну!

— Пане, я не…

— Заткніться! Я знаю, що це ви, бо я нікому більше не надсилав своє резюме. Нікому, чуєте? Тож це були ви. Так чинити підло і вам це не минеться!

~ 10 ~

Я вийшов з офіса й зіткнувся з Алісою — вона, вочевидь, чекала на мене після наради.

— Ти йдеш обідати? — спитала вона прямо.

Вона посміхалася, але була трохи збентежена. Може, боялася, що її стрінуть зі мною?

— Так, — відповів я.

Вона хвилину помовчала, ніби чекала від мене ініціативи, потім сказала сама:

— Пообідаємо разом?

— Добре.

— Я знаю маленький ресторанчик, дуже симпатичний, треба трохи пройтися, але поговоримо вільно.

— Яка назва?

— «Артюсове лігво».

— Не знаю такого.

— Він такий… самобутній. Більше не скажу — сам побачиш.

— Аби там не їли незрозумілих тварин — решта годиться.

— Ох, ці американці! Усі ви такі зніжені!

Ми пройшли вулицею Мольєра і завернули в арку, перетнули сад королівського палацу Пале Рояль — шматочок тиші та спокою просто в центрі Парижа… Сад був дуже простим — нагадував шкільне подвір’я довоєнних часів. Каштани в ряд, протоптані доріжки, стара будівля, яка увібрала навколишню історію. Під арками вгадувався ледве вловимий запах холодного каменю, відлуння наших кроків дзвеніло старими склепіннями, потертими за століття. Сама ностальгія жила в цьому місці. Плин часу тут зупинився два століття тому; атмосфера така проникна, що я б не здивувався, якби й справді побачив тут дітей у старомодній, тих часів, формі, які бігають і радіють дзвінку на перерву, від якого навсібіч розсипаються горобці.

З північного краю садка ми піднялися невеликими сходами із шорсткими перилами з кованого заліза, пройшли повз обрамлену тьмяним деревом вітрину продавця музичних шкатулок та вийшли на вулицю Петі-Шам. Складно було просто йти вузьким тротуаром цієї жвавої вулички старого Парижа. Кожна із цих маленьких крамничок була унікальною, дуже відрізнялася від різних франшиз та супермаркетів, у яких продається все й зі всього світу. Тут кожна вітрина дивувала прикрасами й унікальністю виставлених товарів. Тут продавець парасольок стояв поруч із ковбасами, а ті — поруч із капелюшником, який був сусідом продавця чаю, котрий сусідував із виробником прикрас ручної роботи; від взуттєвого майстра ми перейшли до спеціалізованої бібліотеки старих книжок. І всюди хотілося зупинитися, пороздивлятися, доторкнутися…

— Ти знаєш про галерею Вів’єн?

— Ні.

— Пройдемо через неї.

Ми перейшли вуличку, оминаючи машини в корку, — водії явно були засмучені, що пересуваються повільніше за пішоходів. Ми пройшли ще дві крамниці й опинилися на своєрідній вуличці, перекритій старим скляним жовтим дахом із каркасом з кованого заліза. Запах шкіряних виробів, трохи вологий. Галерея поглинула кілька крамниць і ресторанів, але все оточення тут різнилося від вуличної атмосфери. Тут не було жвавості перехожих, скупчення транспорту. Галерея спочивала в церковному спокої та тихому світлі. Щонайменший шум від кроків чи голосу гучно лунав у скляному приміщенні. Усюди царювала атмосфера меланхолійної рівноваги. Люди йшли повільно.

— Галерею датовано початком дев’ятнадцятого сторіччя. Це була вітальня Ресторації. Я прихожу

1 ... 21 22 23 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бог завжди подорожує інкогніто», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бог завжди подорожує інкогніто"