Читати книгу - "Вбити пересмішника"

Коли ми наносили п’ять кошиків землі та дві верейки снігу, Джемі сказав, що можна починати.

— Схоже, робота буде дуже брудна,— зауважила я.

— Спершу брудна, а далі вже ні.

Джемі ухопив цілий оберемок землі, зліпив кулю, на неї умостив ще одну, потім ще, і вийшов тулуб.

— Джемі, я ніколи не чула, що бувають сніговики-негри,— зауважила я.

— Зажди, скоро він буде білий,— пробурчав брат.

Він приніс із двору персикові гілочки, переплів їх і зробив каркас, який покрив глиною.

— Нагадує міс Стефані Крофорд, коли вона ставить руки в боки,— сказала я.— Сама як діжка, а руки тоненькі.

— Я їх зроблю товщими,— і Джемі облив водою нашого глиновика, а згори додав ще глини. Уважно його роздивився, а потім примостив здоровецький живіт, що випирав нижче пояса. Очі у брата заблищали.— У містера Ейворі фігура точнісінько як у сніговика, скажеш ні?

Джемі набрав у жмені снігу і почав обліплювати ним нашу статую. Мені він дозволив покривати снігом тільки спину, а фасад робив сам. Поступово містер Ейворі побілів.

Зі шматочків деревини Джемі зробив сніговикові очі, ніс, рот і ґудзики. Вигляд наш містер Ейворі мав сердитий. Дровина, встромлена до його рук, доповнила картину. Джемі відступив назад, оглядаючи наше творіння.

— Він просто чудовий, Джемі,— запевнила я.— Здається, ось-ось заговорить.

— Справді непогано вийшло,— зніяковіло погодився Джемі.

Ми не могли дочекатися, коли Атикус прийде додому на обід, тому зателефонували йому і сповістили, що на нього чекає великий сюрприз. Для нього дійсно стало сюрпризом, що половина заднього двору перекочувала на подвір’я, але він сказав, що ми чудово попрацювали.

— Я не знав, як ти впораєшся,— звернувся він до Джемі,— але надалі я не тривожитимуся, що з тебе вийде, сину,— ти завжди зумієш дати собі раду.

Джемі аж спалахнув від татового компліменту, але побачивши, що Атикус відступив назад і, примружившись, роздивляється сніговика, він насторожився. Атикус усміхнувся, потім розсміявся.

— Сину, не знаю, ким ти станеш — інженером, юристом чи художником. Але нині тебе можуть звинуватити у наклепі. Треба замаскувати цього чолов’ягу.

Атикус запропонував трохи зменшити черево сніговика, вставити замість дровини мітлу і вдягти на нього фартух.

Джемі пояснив, що в такому разі сніговик почорніє і вже не буде сніговиком.

— Роби, що хочеш, але щось роби. Не можна виставляти у себе надворі карикатури на сусідів.

— Це ніяка не характекатура,— заперечив Джемі.— Він точнісінько такий і є.

— Можливо, містер Ейворі має щодо цього дещо іншу думку.

— Придумав! — закричав Джемі.

Він перетнув вулицю, майнув у двір міс Моді та з тріумфом повернувся. Нап’яв на голову сніговика її солом’яний бриль і встромив у руки садовий секатор. Атикус сказав, що так уже краще.

Міс Моді прочинила парадні двері й вийшла на веранду. Вона подивилася через вулицю на нас. Несподівано вона широко усміхнулася.

— Джемі Фінчу,— гукнула вона,— ти справжнє чортеня, негайно поверни мені мій бриль, чуєш!

Джемі поглянув на Атикуса, який похитав головою.

— Вона просто жартує. Насправді її вразили твої... досягнення.

Атикус підійшов до воріт міс Моді, й вони вступили у палку суперечку, розмахуючи руками. Єдина фраза, яку я розчула, була: «...виставили у себе надворі справжнісінького мофродита! Атикусе, ти ніколи їх не виховаєш як слід!»

Сніг припинився по обіді, температура знизилася, і проти ночі справдилися найжахливіші пророцтва містера Ейворі: Келпурнія розтопила всі грубки в домі, але ми все одно мерзли.

Коли Атикус повернувся додому, він сказав, що справи наші кепські, й запропонував Келпурнії переночувати у нас. Келпурнія поглянула на наші високі стелі й величезні вікна і відповіла, що у неї вдома тепліше. Атикус відвіз її на машині.

Я ще не заснула, коли Атикус зійшов підкласти вугілля до грубки в моїй кімнаті. Він сказав, що не пригадує такої низької температури і що наш сніговик надворі на морозі закам’яніє.

Мені здалося, що я не поспала і двох хвилин, як хтось мене розштовхав. Згори на моїй ковдрі лежало пальто Атикуса.

— Що, вже ранок?

— Вставай, доню.

Атикус тримав мій купальний халат і куртку.

— Спершу надягни халат,— сказав він.

Поруч з Атикусом стояв Джемі, заспаний і скуйовджений. Однією рукою він притискав до горла комір свого пальта, другу запхнув у кишеню. Він був якийсь товстий.

— Не барися, сонечко,— поквапив мене Атикус.— Тримай черевики і шкарпетки.

Нічого не розуміючи, я взулася.

— Вже ранок?

— Ні, трохи по першій ночі. Ну ж бо, не барися.

Нарешті я збагнула, що трапилося щось погане.

— А в чому річ?

Але він міг і не відповідати. Як пташки знають, де ховатися, коли іде дощ, так і я зрозуміла, що на нашу вулицю прийшла біда. М’яке шовковисте шурхотіння і приглушена метушня за вікном викликали у мене безпорадний страх.

— У кого це?

— У міс Моді, люба.

Ми вийшли на веранду і побачили, як з вікон їдальні міс Моді видираються вогняні пломені. Щоб у нас уже не лишалося жодних сумнівів щодо події, завила пожежна сирена — пронизливо й різко, і все ніяк не могла зупинитися.

— Пропав будинок, так? — майже простогнав Джемі.

— Боюся, що так,— відповів Атикус.— А тепер от що. Ви обоє ідіть до Садиби Редлі й стійте там біля воріт. А сюди не лізьте, чуєте? Бачите, звідки вітер?

— Еге ж,— відповів Джемі.— Атикусе, може, вже час виносити меблі?

— Ще ні, сину. Роби, як я сказав. Ну, біжіть. І припильнуй за Скаутом, добре? Очей з неї не зводь.

Атикус легенько підштовхнув нас у напрямку до воріт Редлі. Звідти ми дивилися, як на вулиці з’являється дедалі більше людей і машин, а вогонь безшумно пожирає будинок міс Моді.

— Чого вони тягнуть, ну чого вони тягнуть...— бубонів Джемі.

І тут ми побачили чого. Мотор старої пожежної машини від холоду не заводився, і гурт чоловіків штовхав її від самого середмістя. Коли вдалося прикрутити шланг до водорозбірного крану, шланг луснув, вода плеснула фонтаном і розтеклася тротуаром.

— Що робиться, Джемі...

Джемі обхопив мене за плечі.

— Мовчи, Скауте. Ще рано тривожитися. Я скажу тобі, коли починати.

Чоловіки Мейкома, напіводягнені чи напівроздягнені, виносили меблі з будинку міс Моді на подвір’я навпроти. Я побачила, що Атикус тягне важку дубову гойдалку міс Моді, й подумала, що з його боку дуже передбачливо рятувати те, що вона цінувала найбільше.

Час