Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

Процесія зникла, і лише тоді Тетянка полегшено зітхнула.

— Вирішить він! У-у-у, вовцюга! — пробелькотіло дівча й нахилилося до небажаних свідків. Обидві ледь-ледь розплющили очі й знову нажахано їх заплющили, побачивши над собою обличчя. — Не така вже я й страшна! — трохи образилась Тетянка. — Що ж мені з вами робити? — І тут вона радісно клацнула пальцями. — Знаю! — І відьмочка ледь чутно заспівала: — Ой, ходить Сон по вулоньці, в білесенькій кошулоньці… — Дихання жінок стало рівним, спокійним. А Тетянка все співала… — Ходить-ходить, тиняється, до пам’яті торкається. Ходи, Сонку, у колисоньку, приспи нашу дитиноньку, хай спить, не бубнить, що бачила — те забуде, що згадає — за сон має. Ось так!

Під стіною, прямо на підлозі, безтурботно заплющивши очі, спали бізнес-леді й бабця-прибиральниця.

— Це ж треба, — похитала головою Тетянка. — Зовсім Іващенко своїх службовців замучив, прямо в коридорі засинають від перевтоми! Та ще й сни такі дивні бачать: з перевертнями й літаючими дівчатками. Доведеться генеральному на позачергову відпустку розщедритись. — Відьмочка обережно підмостила папку з документами під голови жінкам і підтюпцем кинулась наздоганяти друзів.

Розділ 11

Сімейна справа на мільйони

— Так, я не зрозумів! Я сказав: буде заважати — можете його прогнати, а ви зв'язали його, як сосиску, чорт забирай! — Іващенко вискочив з-за столу й розлючено витріщився на компанію, що ввалилася до його кабінету: трійко дітлахів і майора.

Не відповідаючи, четвірка кинула на диван прикутого до швабри Серьогу й почала відсапуватись.

Серьога зиркнув на Іващенка геть божевільними, сповненими жаху очима:

— Д-дядечку! — цокаючи зубами, немов у ознобі, вичавив Серьога. — Дядечку, вони на швабрі! Літали! А потім от у цього… — він підборіддям показав на майора, — зуби, пазурі! Увесь волохатий! Щодуху за мною! Дядечку, я не здурів! Я справді бачив!

— Бачив — от і мовчи, а то миттю відправлю до матінки раз і назавжди. І робіть без мене, що хочете! — гаркнув на Серьогу Іващенко. Потім повернувся до відьмочок. — А ви? Ви що собі дозволяєте? Літають вони! Що люди подумають?! Я взагалі шкодую, що з вами зв’язався! Ви не відьми! Ви монстри-руйнівники! Половина корпорації без світла сидить! Стінку проламали! Чим вона вам заважала? Підлога — подекуди помальована, а подекуди взагалі в дірках! Співробітники кажуть, що по коридору собаки гасають!

Ментівський Вовкулака ображено буркнув. Іващенко рвучко розвернувся до нього, явно збираючись сказати якесь різке слівце, але раптом замовк. Замислено глянув спочатку на Серьогу, потім на майора, і його аж пересмикнуло:

— А ще про дедуктивний метод щось втирав, про новітню американську техніку… — з докором процідив бізнесмен. — А сам… — Він знову переключився на дівчаток. — Що за історія з листами? Чорти мене за язика смикнули сказати, що ви кур’єри! — закричав він. — Що за листи ви розкидали по всій корпорації, яких дурниць там понаписували?!! — Іващенко спинився, аби перевести подих, і Ірка поспішила скористатися цією паузою:

— Нічого ми не понаписували!

— Що? Відпираєтеся? Виправдовуєтесь? Навіть не намагайтеся мене переконати, що листи — це не ваша робота, все одно не повірю!

— Робота — наша, але ми нічого не писали! Ніхто нічого не писав, — продовжувала наполягати на своєму Ірка.

— А що ж тоді мої службовці читали?

— Чого людина боїться, про те в листі й прочитає, хоча насправді там нічого не написано! Це замовляння таке, ну, чари, аби вам зрозуміліше було! Ваша секретарка, наприклад, прочитала, що ви її звільняєте, програмісти — що з’явився новий вірус…

— Мало того, що ви комп’ютерний відділок залякали, — побивався далі Іващенко, — то ще й співробітника в них викрали! — Він тицьнув пальцем на Серьогу. — Чому ви зв’язали мого племінника?!

— А чому ваш племінник найбільше боявся, що ви дізнаєтесь, як він переказав п’ятдесят мільйонів з вашого рахунка? — відбивалася Ірка.

Іващенко відкрив був рота для ще однієї гнівної тиради й застиг. Проте Серьога заверещав:

— Не вір їм, дядечку! Вони все брешуть! Наклеп зводять! — його страх перед відьмами й перевертнями моментально зник. Тепер Серьога боявся зовсім іншого.

— Сам ти брешеш! — втрутилася Тетянка. — Хто горлав: «Не брав я ваших п’ятдесяти мільйонів»? Звідки ти взагалі про ці мільйони знаєш? Ви що, усій корпорації роздзвонили? — з підозрою поцікавилась вона в Іващенка.

Той похитав головою й послабив на шиї краватку:

— Нікому, — хрипло відповів бізнесмен. — Тільки я й компаньйон.

— От-от! — переможно сказала Тетянка.

— Та не горлав я нічого, — белькотів Серьога.

— А в мене записано, що горлав, — Тетянка показала аркушик із записами.

Ірка зазирнула до аркушика, її обличчя набуло дуже дивного виразу, і, вихопивши записи в здивованої подруги, вона швидко сховала їх до кишені, неначе боялася, що їх побачить хтось іще.

— Ти чого?.. — почала Тетянка й одразу ж замовкла, оскільки Іващенко ошелешено забелькотів:

— Серьожо? Хлопчику, як же ти міг? — бізнесмен враз став схожий на спущену повітряну кульку: маленький, зморщений, нещасний. Він стомлено повернувся до себе за стіл, важко сперся головою на руки. — Я ж про тебе так піклувався… А мені ви навіщо свій лист-страшилку надіслали? — раптом суворо спитав генеральний, розмахуючи білим конвертом. — У мене що, по-вашому, проблем мало? Я як прочитав, що мої партнери знають про зниклі гроші, то ледь не вмер!

Друзі перезирнулись. Ірка витягла свою колоду, нашвидкоруч перерахувала. Усі карти були на місці, включно з останньою, яку вони забрали в Серьоги. Дівча зі співчуттям глянуло на Іващенка:

— Ми вам нічого не надсилали, Володимире Георгійовичу!

Якусь мить бізнесмен тупо вивчав штемпель на конверті, потім вилетів з-за столу, підбіг до племінника й схопив його за горлянку:

— Де гроші? Швидко кажи, куди гроші подів! Задушу!!! — Іващенко щосили термосив Серьогу. Швабра хилиталася між ними, раз у раз стукаючи хлопця по голові.

— Я не дівав! Я не спеціально! Я не сам! Мені наказали! — придушений міцною хваткою дядечка хрипів Серьога.

— Хто тобі міг наказати, хто? Тут я начальник! Для всіх і кожного: начальник, цар, Бог і рідний дядечко!

— Мені ти й так рідний дядечко! — слушно заявив Серьога, але, побачивши, що очі дядечка до країв сповнені люттю, закричав: — Він мені теж начальник! Компаньйон твій. Приходить і каже: «Перекажи, Серьожо, грошики в інший банк, ти ж умієш!». А я й справді вмію! Це тільки ти думаєш, що я не вмію нічого! — І племінничок знову забелькотів: — Я ж не знав, що не можна. Він мене одурив! Сказав, що заплатить, як за підробіток! Ти ж сам кажеш: працюй, дорослий хлопець мусить працювати! А він зник і не заплатив нічого, і коли повернеться, не сказав! А може, ти мені