Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

але що дає нам підстави визнавати таку гіпотезу? Ніщо, але й ніщо не заважає дотримуватися її. Річ ось у чому: якщо сновиддя — соматичний феномен, воно нас не обходить; воно нас може цікавити лише за умови, що це психічний феномен. Тому ми працюватимемо, гадаючи, ніби гіпотеза правдива, і побачимо, що з цього вийде. Самі результати нашої роботи вирішать, чи слід нам і далі дотримуватися свого припущення і вбачати в ньому вже цілком слушний висновок із проведених досліджень. А чого ми, власне, прагнемо досягти, навіщо працюємо? Ми прагнемо — і такою є мета взагалі всіх наукових досліджень — зрозуміти феномени, з’ясувати їхні взаємозв’язки і, нарешті, там, де можливо, поширити свою владу над ними.

Тож далі ми працюватимемо, спираючись на гіпотезу, що сновиддя — психічний феномен. У такому разі це вчинки і висловлення сновидця, але такі, що нічого нам не кажуть, бо ми не розуміємо їх. Що ви робите в тому разі, коли я вам скажу щось незрозуміле? Запитуєте мене, чи не так? А чом би й нам не вчинити так само: запитати сновидця, що означає його сон?

Пригадайте, колись ми вже опинялися в такій ситуації. Це було тоді, коли ми досліджували окремі хибні дії, певні випадки мовних похибок. Хтось сказав: «Стали гидомі речі», і ми його запитали, — ні, на щастя, не ми, а люди, які взагалі не мають нічого спільного з психоаналізом, — тож ті інші запитали його, що він мав на увазі, вживши ці незрозумілі слова. Той зразу відповів, що мав намір сказати: «То була гидота», проте згнітив свій намір і замінив його лагіднішім: «Стали відомі речі». Я вже тоді вам пояснював, що таке розпитування — модель усякого психоаналітичного дослідження, і ви розумієте тепер, що там, де йдеться про з’ясування загадок, техніка психоаналізу полягає в тому, щоб якомога заохочувати аналізованого самому давати на них відповіді. Тож треба самого сновидця запитати, що означає його сон.

Проте зрозуміло, що зі снами не все так просто. При хибних діях цей метод працює лише в певній кількості випадків; в інших випадках запитуваний відмовляється відповідати і навіть з обуренням відкидає відповідь, яку ми йому підказуємо. При сновиддях випадків першого роду просто немає, сновидець завжди каже, що нічого не знає. Відкинути наше тлумачення він теж не може, бо ми йому не пропонуємо ніякого. Що, невже ми знову мусимо полишити свої спроби? Якщо він нічого не знає, ми нічого не знаємо і хтось третій, напевне, теж нічого не знає, то нема жодної надії, що можна знайти якусь відповідь. Гаразд, якщо ваша ласка, відступайтеся. А коли у вас такого бажання нема, йдіть зі мною далі. Бо, запевняю вас, дуже можливо, ба навіть ще й як імовірно, що сновидець усе-таки знає, що саме означає його сон; він тільки не знає, що він знає, і тому думає, ніби нічого не знає.

Ви, певне, звернете мою увагу, що я тут знову запровадив припущення, вже друге в короткому викладі цього питання; вчинивши так, я послабив претензії на безперечну довіру до мого методу. Адже я спершу висунув гіпотезу, що сновиддя — психічний феномен, а потім ще одну, буцімто в психіці людини є таке, про що вона знає, сама того не знаючи, і т. ін. Вам досить лише не забувати про цілковиту необґрунтованість цих обох гіпотез, щоб утратити всякий інтерес до висновків, яких можна досягти, зіпершись на них.

Що ж, вельмишановні добродійки і добродії, я довів вас сюди не на те, щоб дурити вас або приховувати щось від вас. Я, щоправда, зголосився прочитати курс «Елементарних лекцій зі вступу до психоаналізу», але під ним я аж ніяк не розумів викладу in usum delphini,[15] де б я гладенько подав матеріал, старанно приховавши всі труднощі, заповнивши всі прогалини, і затер усі сумніви, щоб ви спокійно тішилися думкою, ніби вивчили щось нове.

Ні, саме тому, що ви початківці, я хочу показати вам нашу науку такою, яка вона є, з усіма її прогалинами і труднощами, вимогами та сумнівами. Адже я знаю, що, як і в кожній науці, а надто на початку, чогось іншого там не може бути. Знаю й те, що викладачі інших наук попервах намагаються приховати від своїх учнів ці труднощі й недосконалості. Але в психоаналізі цього робити не можна. Так, я й справді висунув дві гіпотези, і то одну всередині другої, тож той, кому це все видається надто тяжким або непевним, хто звик до високого ступеня точності й елегантних висновків, може відступити від мене. Я б тільки порадив йому остаточно полишити психологічні проблеми, бо, боюся, тут він не доступиться до тих точних і певних шляхів, на які готувався стати. Крім того, на мою думку, наука, яка справді збагачує наші знання, не повинна водночас і дбати, щоб її чули, і вербувати шанувальників. Тільки досягнені результати повинні визначати ставлення до науки, а вона цілком може зачекати, поки ті результати привернуть до неї людську увагу.

Тим із вас, хто й далі прагне вивчати психоаналіз, я нагадаю, що мої обидві гіпотези мають неоднакову вагу. Сновиддя — психічний феномен, це перша гіпотеза, і, сподіваюсь, її підтвердить успіх нашої роботи; а другу гіпотезу вже доведено в іншій царині, і я лише набираюся зухвальства перенести її звідти й застосувати до наших проблем.

Але де, в якій царині брати докази, ніби є знання, про яке людина нічого не знає, як ми припускаємо у випадку зі сновидцем? Адже це був би дивовижний, приголомшливий факт, що змінив би всі наші уявлення про психічне життя, і його не годилося б ховати. А водночас це був би факт, що самим своїм проголошенням заперечував би себе, а проте претендував би на істинність, — як бачимо, постає contradictio in adjecto. Ні, таке годі було б приховати. Тож факт тут не винен, коли людина нічого не знає про нього й не виявляє до нього достатньої цікавості. Вона так мало переймається ним, що це наша провина, коли всі психологічні проблеми обмірковують люди, які цураються всіх спостережень і дослідів, які тільки й можуть дати остаточні висновки.

Доказ, про який я веду мову, можна взяти з царини гіпнотичних явищ. 1899 року я був присутній на надзвичайно разючих сеансах Лебо та Бернгайма в Нансі й бачив на власні очі такі досліди. Коли одного чоловіка ввели в сомнамбулічний стан, а потім примусили зазнати найрізноманітніших галюцинаторних переживань і опісля збудили, то зразу він ніби нічого не знав про те, що сталося під час гіпнотичного сну. Бернгайм тоді прямо звелів йому розповісти, що той пережив у гіпнотичному стані. Чоловік сказав, що не може нічого пригадати. Але Бернгайм наполягав, напирав на чоловіка, запевняв, що той знає і повинен усе пригадати, — й дивіться! — чоловік завагався, став замислюватись, пригадав спершу дуже невиразно одне з накинутих йому переживань, потім іще один фрагмент, спогади ставали дедалі виразніші й повніші, і нарешті він розповів усе, нічого не проминувши. Оскільки під кінець він знав усе, а доти йому ніхто не міг нічого підказати, можна висунути цілком обґрунтоване припущення, що ті спогади були в нього й раніше. Тільки вони були йому неприступні, він не знав, що їх знає, гадав, ніби не знає їх. По суті, це той самий випадок, що, на нашу думку, характерний і для сновиддя.

Сподіваюсь, ви вражені цим доведеним фактом і запитаєте