Читати книгу - "Бігуни"

Навздогін ночі 

Мене не брав сон, коли я спинялася в якомусь місці лише на одну ніч. Велике місто поволі остигало, вщухало. То було в готелі на летовищі, ніч у якому мені оплатила авіакомпанія. Я застрягла тут до ранку. На столику лежала блакитна пачка презервативів. Біля ліжка — Біблія та вчення Будди. На жаль, штекер чайника не пасував до розетки — що ж, обійдуся без чаю. Зрештою, о такій порі, можливо, доречніша кава? Моє тіло не мало уявлення, що за час показує годинник на радіоприймачі при ліжку, а здавалося б, цифри — інтернаціональні, хоч і арабські. А жовтий місяць за вікном — це початок світанку чи, може, смеркання, яке вже загусло в ніч? Важко сказати, де схід і захід, що це за сторона світу, де от-от вирине сонце? Чи, може, воно щойно зайшло? Я старанно рахувала години, проведені в літаку, допомагаючи собі картинкою, що колись бачила в Інтернеті: земна куля з лінією ночі, що пересувалася зі сходу на захід, ніби великий рот, що поволі заковтує світ.

Площа перед готелем була порожня, довкола зачинених яток бешкетували бездомні пси. Це середина ночі, нарешті вирахувала я і без чаю та купелі лягла до ліжка. За моїм особистим часом, що його вожу в мобільнику, було раннє пообіддя. Тому наївно було сподіватися, що я засну.

Закутатись у ковдру і ввімкнути телевізор — без звуку, хай шурхоче, блимає, марудить. Простягнути поперед себе пульт, наче зброю, й стріляти в самий центр екрана. Кожен постріл убиває один канал, і на його місці миттю виникає інший. Але моя гра полягає в тому, щоб наздоганяти ніч, вибираючи канали лише з тих країн, де саме темна пора доби. Уявляти собі земну кулю й темний шрам на її м’якій округлості, наче слід від якогось давнього злочину, скалічину, що постала через легковажне розділення сіамських близнюків — світла й темряви.

Ніч — нескінченна, під її владою завжди перебуває якась частина світу. Її можливо вистежити пультом телевізора, шукаючи станції, які перебувають у смузі тіні, цієї темної увігнутої долоні, що підтримує Землю, пересуваючись на захід година за годиною, країна за країною. І тоді можна спостерегти цікаве явище.

Перший постріл у гладеньке бездумне чоло телевізора відкрив канал 348 Holy God. На екрані — сцена смерті на хресті, якесь кіно шістдесятих років. У Богородиці — тоненько вищипані брови, а Марія Магдалина, здається, надягла корсет під аскетичну сукню кольору вицвілої блакиті — видно, як бездарно розфарбували чорно-білий фільм. У неї — великі гострі перса, неприродно випнуті; осина талія. Коли потворні воїни, регочучи, ділили одяг, на екрані з’являлися картинки усіх можливих катаклізмів — здавалося, їх повирізали з передач про природу і вставили у фільм одним кліком. Ось хмари, які густішають у пришвидшеному темпі, блискавки, повітряна лійка, що сполучає небо й землю, перст Божий, який відтепер креслитиме на поверхні суходолу свої карлючки. Далі б’ються об берег розгнівані хвилі; якісь вітрильники — досить вутлі посудинки — розлітаються на тріски, шматовані оскаженілою водою. Вибухи вулканів, викиди гарячого сімені, яке, здавалося, спроможне запліднити небо, але де там — лава лише безсило стікає по схилах. Гарячий екстаз обертається звичайною нічною полюцією.

Годі. Я знову вистрелила. Канал 350 Blue Line — жінка мастурбує. Кінчики пальців зникають між стрункими стегнами. Жінка розмовляє з кимсь по-італійському, говорить у мікрофон, прикріплений до її вуха, цей довгий язичок злизує з її вуст кожне італійське слово, кожне «si, si» та «prego».

354, Sexsatelita 1. Цього разу мастурбували двоє знесилених дівчат, мабуть, то вже був кінець їхньої зміни, бо вони ледве приховували втому. Одна з них пультом налаштовувала камеру, яка їх знімала, у цьому сенсі вони були цілком самодостатні. Вряди-годи вони наче згадували про свої службові обов’язки, і на їхніх обличчях проступала потрібна гримаска — опущені повіки і ледь розтулені вуста, — але тут-таки й зникала. На обличчях знову читалися втома й розсіяність. Ніхто до них не телефонував, попри заохотливі написи по-арабському.

Раптом вигулькнула кирилиця — книга Буття кирилицею. Слова, що бігли в низу екрана, без сумніву, були урочисті. Їх ілюстрували зображення гір, морів, хмар, рослин і тварин. На 358-му показували найкращі сцени за участю якогось порноактора на ім’я Рокко. Я на мить зупинилася, коли помітила на його обличчі краплину поту. Виконуючи поступальні рухи над якимись анонімними сідницями, чоловік поклав руку на стегно, і могло видатися, ніби він старанно вправляється у якомусь танці — самбі чи сальсі, і — раз, і — два.

На 288-му каналі — Oman TV — читали строфи з Корану. Принаймні, так я гадаю. Гарне, цілковито незрозуміле арабське письмо м’яко пливло екраном. Його хотілося торкнутися, відчути рукою всі його вигини, перш ніж узятися за розгадування його значення. Хотілося випрямити всі ці закарлючки, випрасувати й перетворити на пряму спокійну лінію.

Наступний постріл — на екрані проповідує чорношкірий пастор, а публіка з ентузіазмом відповідає йому «алілуя».

Ніч угамувала галасливі, агресивні інформаційні канали, приглушила фільми й прогнози погоди, відсунула набік гамір денного світу, повернувши його до простої й спокійної системи координат: секс і релігія. Тіло і Бог. Фізіологія й теологія.

Гігієнічні прокладки 

На кожній упаковці гігієнічних прокладок, які я придбала в аптеці, була подана коротка інформація:

Термін «летологіка» значить стан, коли неможливо пригадати потрібне слово.

Ропографія — малярський термін, яким означують уважність митця у зображенні дрібних деталей.

Рипарографія — це малярство, яке зображує бридке й мертвоту.

Леонардо да Вінчі винайшов ножиці.

У ванній, коли я розпаковувала пачку з тими прецікавими повчаннями, на мене зійшло осяяння: це ще одна частина того проекту великої енциклопедії, яка має містити все. Тому я повернулась у те саме місце й відшукала на полицях чудну фірму, яка вирішила поєднувати необхідне з корисним. Який сенс задруковувати папір квіточками чи полуничками — адже він був створений як носій ідей. Папір для пакування — це марнотратство, його треба заборонити. Якщо вже й запаковувати, то лише в романи й поеми, до того ж так, щоб те, що на упакуванні, і те, що всередині, було якось пов’язане.

Починаючи від тридцятого року життя, людина поволі меншає зростом.

Щороку від удару ослячого копита гине більше людей, ніж в авіакатастрофах.

Якщо опинитися на