Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

Портрет Емілії Бандрівської впав, розбилось скло.

— Як страшно, — мовила я.

…Напередодні від’їзду ми востаннє пішли на річку. Трава висохла й поруділа, а вода набрала осінньої синьої барви.

— Ходімо до того місця, де ми вперше зустрілись.

Літав пух з будяків. Вітер заганяв його у воду.

— Ми вернемось, коли все стане жовтим і червоним.

За річкою невеликий гурт пас худобу. Люди дивились на нас.

…На терасі хрупало скло з повбиваних шибок. Якби я йшла боса, то залишила б за собою криваві сліди.

— Дивися, двері відчинені. Ти ще не був всередині?

— Ні.

— Не лякайся, там усе таке знищене.

— Може, не варто?

— Там все одно гарно.

Я перша розчинила двері. Іржаві завіси заскрипіли. Зразу перед дверима лежав мій чоловік, давно мертвий, але в його розплющених очах відбились наші постаті, увесь розкішний урізький світ в його передосінньому надвечір’ї.

Моряк:

Я сказав:

— Може, зайдемо? Двері відчинені, а я ще не був всередині.

— Там усе понищене. Йди сам. Я почекаю.

Перемагаючи в собі якесь неприємне хвилювання, я переступив через поріг.

Господи! На брудному цементі лежав мертвий. Я знав його і ніколи не бажав йому смерті. Не було крові, але порвана одежа свідчила про боротьбу.

Я вийшов, зачинивши за собою двері.

Жінка стояла до мене спиною і дивилась на гори, за якими сідало сонце.

— Як гарно! — сказала вона, повертаючи до мене усміхнене просвітлене лице.

Записки Білого Пташка

Посеред зими, вогкого сірого ранку, ви побачите великий міський будинок, у якому навстіж розчинені вікна на першому поверсі. Що це може означати? Лише те, що господаря немає. Він вийшов через вікно, бо двері замкнені або замуровані. Негоже виходити через двері, коли маєш намір ніколи не повертатись. Зіщулившись, ви майнете до черги на автобус, трохи стривожені й засмучені, але й легкі від цілющого дотику нереальності.

З цього, власне, й слід почати розповідь: з відчинених вікон. На папері кольору божевілля і зради. Я писатиму не тільки про божевілля і зраду, але й про золоте сяйво весняного ранку, яке збудило мене сьогодні й швидко погасло, змінившись на білий день. І багато про що сподіваюсь написати, а тоді пущу ці жовті листки за чорною водою, щоб десь прибились до берега.

СПОКУСИ ДИЯВОЛА

Наприкінці XX століття, осінивши себе механічно хрестом, пробурмотівши молитву, залишаєшся при цьому Божим дитям, бідна жінко. Тобі холодно, ти втомлена. Уважно перевіривши, чи наведений будильник, лягаєш у постіль, заплющуєш очі, щоб не бачити навіть уночі мерзоти запустіння, вбогості і злиднів власної душі. Шепочеш: «Господи, подай знак, що Ти пам’ятаєш мене! Бо, крім Тебе, у мене немає нікого на світі». Так не можна молитись: гріх.

Я хочу допомогти цій жінці, влітаю до її темного сну, але при брамі мене зупиняє сторож, закутаний в усе чорне, зблискує кривою шаблею, і відсвіт вогню, коло якого він гріється, забарвлює лезо червоним. Я знову повертаюсь до її згорнутого в клубочок тіла, з обличчям, втопленим у подушку, і починаю дзьобом стукати в узголів’ї: стук-стук-стук… Щоб вона прокинулась. Жінка не прокидається довго. Сон мордує її, висотує усі сили. Я вже втрачаю надію, коли вона раптом здригається і каже: «Боже, що зі мною?» Зіскакує з ліжка, біжить на кухню, запалює світло. Знадвору чуються приглушені голоси, брязкіт металу об камінь, шурхотіння піску і бридке хлюпання розчину. Хто не має змоги працювати вдень, той працює уночі. Жінка обережно виглядає крізь щілинку між шторами. Ніхто, окрім майстра, не знає, що вона своє відпрацювала ще вдень, промерзла до кісток і має право відпочивати до ранку. Ще завтра, а тоді два вихідні дні, субота й неділя, коли люди не працюють, а ходять по гостинах, перуть чи сплять, як вона, і так доти, доки не стануть немічними, доки не закінчиться Будова.

Жінка сидить на стільці, обхопивши коліна руками. Я не цікавлюся чужими снами, якщо мене туди не пускають. Стою собі на краю тарілки, переступаючи з лапки на лапку, бо зимно.

«Ти змерз? — питає жінка. — Я запалю газ». Але не рухається.

«Ні, краще піду спати. Треба рано вставати. А ти сідай на батарею».

Вона стелить на батарею вовняну хустку, садовить мене на неї. Гасне світло, двері зачиняються. Доки вона вважатиме, що я їй належу, доти її життя буде пеклом.

Доти вона з тремтінням у ногах виходитиме з дому.

Доти носитиме каміння, пісок, цеглу, до крові обдираючи руки, допомагаючи будувати Вавилонську вежу, яка приречена на зруйнування.

Доти вона не знайде сили опиратися блуду, який їй глибоко огидний.

Доти їй видаватиметься неможливим потрапити в сад, який вона колись доглядала.

Доти буде боятись, боятись, боятись, що хтось поранить її у саме серце.

Доти вона гадатиме, що між обома світами існує смерть.

Доти вона боятиметься смерті.

Доти вона бажатиме смерті.

МИНУТИ ДОБРИХ

Хвилина — від слова «хвилювати», а минута — від слова «минути» чи «минати», тобто «те, що минає». Те, що хвилює, те минає. У моєму житті Білого Пташка були добрі і злі минути. Колись я опікувався одним старим, який доживав віку в божевільні. Він вельми тішився, коли йому вдавалось знайти кольорове скельце. Мав цілу коробку тих скелець: зелених, синіх, червоних. Дивився крізь них і, бувало, казав: «Сьогодні світ червоний, або зелений, або синій…» І кожен цей світ йому подобався. І тих світів було багато вдень, а вночі — лиш один, чорний. Старий був все життя несповна розуму, але коли він дивився через ті скельця, то видавався наймудрішим серед людей.

Життя Білого Пташка — нелегке, але він ніколи не покидає тих, кого супроводжує, аж до їхньої смерті. І це життя складається не з годин (від слова «годити, догоджати»), не з часин (від слова «чатувати»), а з минут, коли він минає небо і землю. Поясню, що означає минати небо і землю. Коли людина минає небо, вона занапащає душу, а коли землю — тіло. І це, і те невгодно Тому, хто нас створив. Але я кажу людям: не карайтеся. Це все минути вашого життя, вони минають. Попросіть прощення, і вас побачать, вас пробачать. І продовжуйте жити. Але людині це не допомагає, бо Всевишній мовчить, тільки Диявол меле без упину лукавим язиком, і небо йде повз нещасного, і він жалібно дивиться йому вслід. Це і є минути. Любов покидає тебе, дружба покидає тебе,