Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Є й такі, хто називає чеснотами лінощі власних пороків; коли потягуються їхня ненависть та заздрість, прокидається й «справедливість», протираючи заспані очі.

Є й такі, кого тягне вниз: їх тягнуть їхні чорти. Та що глибше вони опускаються, то яскравіше палають їхні очі, росте прагнення досягнути Бога.

Ох, і такий крик долинав до ваших вух, ви, чеснотливі: «Крім мене, все навколо Бог і чеснота!»

Є й такі, хто важко рухається і скрипить, мов вози, що звозять униз каміння: вони багато говорять про гідність і чесноти — чеснотою називають вони свою вуздечку!

Є й схожі на годинник, що заводиться раз на день; вони цокають і хочуть, щоб їхнє цокання називали — чеснотою.

Воістину, вони мене потішають: хоч де б мені траплялись такі годинники, я заводжу їх кпинами, і вони мають ще мені погарчати!

А інші пишаються своєю жменькою справедливості та в ім'я її чинять лиходійства проти всього на світі: так що світ захлинається в їхній несправедливості.

Ох, як огидно звучить слово «чеснота» в їхніх устах! А коли вони кажуть: «Я — справедливий»,— це звучить як «Я мстивий!»

Своїми чеснотами вони намагаються видряпати очі ворогам; підносяться тільки для того, щоб принизити інших.

А є ще й такі, що сидять у болоті і приказують із комишів: «Чеснота — це сидіти тихо в болоті.

Ми нікого не кусаємо й уступаємося з дороги тим, хто прагне кусатись; в усьому ми дотримуємось думки, яку нам накидають».

А є ще й такі, що полюбляють жести й гадають: чеснота — це просто жест.

їхні ноги стають навколішки, їхні руки славлять чесноти, але серце нічого про те не знає.

А є ще й такі, хто вважає чеснотою сказати: «Чесноти необхідні»,— та в душі вони вірять тільки в необхідність поліції.

А є безліч таких, котрим несила бачити людську

велич, для них чеснота — приглядатись до ницості, отже, вони називають чеснотою своє лихе око.

Одні прагнуть повчань і настанов, і звуть це чеснотою; а інші хочуть, щоб їх зламали,— і це також називають чеснотою.

Отже, майже всі вважають, ніби мають чесноти, або принаймні пнуться вдавати знавців «добра» і «зла».

Та Заратустра прийшов не для того, щоб сказати всім цим дурисвітам і дурням: «Що знаєте ви про чесноти! Що ви можете знати про чесноту!»

А для того, щоб вам, друзі мої, остогидли старі слова, котрих ви навчилися від дурнів та дурисвітів.

Щоб вам остогидли слова «нагорода», «відплата», «кара», «помста в справедливості...».

Щоб вам остогидло казати: «Такий вчинок добрий, годящий, бо моїх інтересів там нема, він ніби й не мій...»

Ох, друзі мої! Нехай у вчинкові відіб'ється ваша власна суть, мов матір — у дитині,— таким має бути ваше слово про чесноти.

Воістину, я відібрав у вас чи не сотню слів, якими найлюбіше бавились ваші чесноти; і ви гніваєтесь на мене, немов діти.

Діти гралися біля моря,— та набігла хвиля і забрала їхні іграшки в глибочінь: тепер плачуть вони.

Одначе та сама хвиля принесе їм нові іграшки й розсипле перед ними нові барвисті мушлі!

Діти втішаться; як вони, гак і ви, друзі, матимете свою втіху — нові барвисті мушлі!

Так казав Заратустра.

ПРО ПОТОЛОЧ

Життя — це джерело втіхи, але там, де п'є потолоч, всі криниці отруєні.

Усе чисте миле мені; та я не можу дивитись на вищирені пики й на спрагу нечистих.

Вони зазирають у криниці: і ось із глибини мені відблискує їхня осоружна посмішка.

Священну воду вони отруїли хіттю; а звучи радістю свої брудні мрії, отруїли також і мову.

Здригається полум'я, коли вони підносять до нього свої вогкі серця; сам дух кипить і парує, коли потолоч підступає до вогню.

Солодкавим і розм'яклим стає плід у їхній руці; від їхнього погляду хиріє і всихає плодове дерево.

Чимало з тих, хто відцурався життя, насправді тільки відвернувся від потолочі: вони не хотіли ділити з нею ні криниць, ні вогню, ні плодів.

Чимало з тих, хто подавсь у пустелю й страждав від спраги разом із хижими звірами, не хотів лише сидіти біля діжки з водою разом із брудними погоничами верблюдів.

Чимало з тих, хто падав руїною і градом на родючі ниви, хотів лише наступити ногою на горло потолочі і заткати їй пельку.

Розуміння, що самому життю потрібні ворожнеча, і смерть, і мученицькі хрести,— це не той шматок, котрий найчастіше застрягав мені в горлі.

Просто часом я майже давився таким своїм запитанням: як? Невже для життя потрібна й потолоч?

Невже потрібні отруєні криниці, чадні багаття, спаскуджені мрії та хробаки в живодайному хлібі?

Не зненависть моя, а огида зголодніло пожирала моє життя! Ох, часто я стомлювався духом, коли потолоч навіть видавалась мені дотепною!

І до владарів повернувся я плечима, побачивши, що

тепер називають владарюванням: крутійство й торги за владу — з потолоччю.

Серед народів я жив мов чужинець, заціпивши вуста і заткавши вуха: чужа мені їхня крутійська мова, чужі всі ті торги за владу.

Затиснувши носа, я обурено проминав учорашнє і сьогоденне: воістину, все вчорашнє і сьогоденне смердить письменною потолоччю!

Я довго жив, мов глухий, сліпий і німий каліка, щоб не жити разом з потолоччю, котра владарює, пише й тішиться.

Обережно, з тяжкими зусиллями підводився мій дух; відрадою для нього були крихти, які надавала втіха: щоб жити, сліпий мусить мати ціпок.

Що ж скоїлось зі мною? Як я позбувся огиди? Хто оновив мій зір? Як я піднявся на висоту, де потолоч уже не сидить біля криниці?

Хіба не сама огида дала мені крила й силу розпізнати джерело? Воістину, я мусив злетіти щонайвище, щоб віднайти джерело втіхи!

О, я знайшов його, брати мої! Тут, на самій височіні, б'є для мене джерело втіхи! Поїть мене життям, і п'ю тільки я, потолочі немає!

Надто швидко течеш ти, джерело втіхи! І часто спорожнюєш келих, прагнучи його наповнити!

Та мені ще треба навчитися підступати до тебе скромніше: надто вже моє серце до тебе рветься...

У моєму серці горить коротке, спекотне, сумовите, надміру щасливе літо: як прагне моє гаряче серце твоєї прохолоди!

Минулася млява весняна зажура! Минувся мій лютий червневий снігопад! Я ввесь обернувся на літо, на самий полудень!

Посеред літа холодні джерела й блаженна