Читати книгу - "Постріл із глибин"

від кількості людей на борту кисень час від часу впорскувався в повітря. Повітря, яким дихали, потрапляло в систему циркуляції, де сполуки калію очищали його від вуглекислоти, а потім знов поверталося в атмосферу субмарини. У вільний час команду заохочували спати, бо вві сні людина споживає менше кисню. У зануреному положенні атмосфера субмарини нагадувала атмосферу тропічних боліт: неприємно вологе та щільне повітря. Його утворювало тепло людських тіл та неохололих дизельних двигунів, а також електричних приладів — усе це нагрівало корпус. Оскільки вода за бортом ставала дедалі холоднішою, різниця температур усередині й зовні призводила до утворення конденсату, від якого намокав одяг та розводилися колонії цвілі. Члени екіпажу називали це явище «потом субмарини»[160]. Крім того, через таку вологість із повітря осідало мастило, утворюючи на каві чи супі тоненьку масляну плівку. Чим довше човен перебував під водою, тим гірше ставало. Температура всередині могла піднятися до 38°С. «Не можна уявити, яку атмосферу утворювала там така температура за умов субмарини, — писав один із командирів, Пол Кеніґ. — Тим більше важко навіть збагнути, які пекельні температури підіймаються в сталевому корпусі»[161].

Чоловіки ледь могли дотерпіти до того моменту, як субмарина підіймалася на поверхню й відчинявся люк рубки. «Перший ковток свіжого повітря, відчинений люк, дизельні двигуни, що врешті прокидаються — після п’ятнадцяти годин на дні, — таке варто спробувати, — казав інший командир, Мартін Німьоллер. — Усе повертається до життя. Ніхто з команди навіть не думає про сон. Усі намагаються перехопити свіжого повітря та викурити цигарку під обвісом містка»[162].

Крім того, весь цей дискомфорт доводилося терпіти на тлі постійної небезпеки. Усі добре усвідомлювали, що їм загрожує найстрашніше: повільна смерть від задухи в темній сталевій трубі на дні моря.

Під час одного з патрулювань субмарини ця перспектива стала доволі реальною.

Війна тільки-но почалась, і командири підводних човнів та британські захисники працювали над розробкою нової тактики одне проти одного[163]. Швіґер роздивлявся море в перископ і помітив попереду два буї на значній відстані один від одного. Їхнє призначення було незрозумілим, як і сам факт їхнього перебування в тій місцевості.

Швіґер не вбачав ніякої небезпеки. Він оголосив: «Два буї в полі зору. Зберігати глибину». Субмарина продовжила рухатися прямо на «глибині перископа» — 11 метрів під поверхнею води. За таких умов на поверхні залишається тільки перископ.

Раптом щось гучно вдарило субмарину ззовні, почувся скрип, наче щось залізне скреготіло по корпусу човна. «Звук був такий, ніби величезні ланцюги шкрябали по корпусу човна, наче їх тягло по його поверхні», — згадував Рудольф Центнер, який тоді стояв на варті на посту керування.

Члени екіпажу, які відповідали за горизонтальне стерно субмарини, зчинили тривогу — стерно не відповідало. Центнер перевірив прилади, що показували швидкість та глибину: субмарина сповільнила хід і почала тонути. Вона хиталась та кренилася з боку на бік.

Центнер спостерігав за глибиноміром і доповідав Швіґерові про зміни. Субмарина опускалася все нижче. На глибині 100 футів човен зіткнувся з дном. Тиск на такій глибині не становить небезпеки, але субмарина, здавалося, прикипіла до дна.

Центнер драбиною піднявся в рубку й подивився в одне з маленьких віконець із товстим склом — тільки так можна було оглянути океан навколо, коли човен перебував під водою. Побачене його вразило: сітка з ланцюга та кабелю. «Тоді ми зрозуміли, навіщо потрібні буї», — сказав він. Між буями висіла величезна сталева сітка — пастка для субмарин, у яку й потрапила U-20. Човен тепер лежав на дні, не просто обплутаний сіткою, а притиснутий до дна її вагою.

Потім почувся новий звук: крізь стінки корпусу долинав гул гвинтів. З досвіду вони вже знали, що такий особливий ритм видають гвинти есмінців — «високе гнівне дзижчання». Глибинних мін тоді ще не існувало[164], але присутність есмінців над головою не заспокоювала. Цих кораблів капітани підводних човнів боялися більше за все. Есмінець — диявольський корабель — міг розвивати швидкість у 35 вузлів (40 миль на годину) та робити смертоносні постріли з відстані в милю. Есмінець також міг знищити субмарину, протаранивши її: ніс корабля формою нагадував ніж, і на великій швидкості він міг просто розрізати субмарину навпіл.

Усередині ставало спекотно й тісно. Страх здійнявся в душах, як мул у воді. «Будьте певні, тоді ніхто не співав і не сміявся, — казав Центнер. — Усі думали про свій дім у Німеччині, який ми більше не побачимо».

Такі моменти були найважчими для командира. Швігер не мав права виказувати свій страх — хоча сам теж боявся. У такому тісному просторі можна діяти лише з упевненістю та спокоєм, інакше страх, що вже й так охопив усіх, тільки посилиться.

— Двигуни на реверс, — наказав Швігер.

Двигуни озвались, і човен напружився. Сталь заскреготіла об корпус. Звуки гвинтів стали чіткішими.

Центнер спостерігав за індикаторами та приладами на посту керування. «Ті прилади стали для нас усім світом. Я ще ніколи ні на що не дивився з такою надією».

Субмарина повільно почала рухатися назад. Страшенний скрип іззовні не вщухав. А потім раптово субмарина звільнилася.

Швіґер наказав спливати на крейсерську глибину — 22 метри (72 фути) — і давати повний хід. Усі відчули страшенне полегшення, аж доки не усвідомили, що звуки гвинтів нагорі не слабшають. Здавалося, есмінці чітко знають їхнє розташування. Швіґер наказав іти зигзагом — брати почергово різко праворуч і ліворуч. Але есмінці продовжували переслідування.

Швіґер ішов наосліп — перископ не можна було піднімати, бо так з есмінців відразу їх побачать і відкриють вогонь або спробують протаранити. Або те й інше. Швіґер наказав стерновим на горизонтальному стерні тримати субмарину настільки глибоко, наскільки тільки дозволяють мапи для цих вод. Переслідування продовжувалося «година за годиною», хоча U-20 йшла «дивним диким курсом на максимальній швидкості».

Усе, на що можна було сподіватися, — ніч. Коли море над їхніми головами накрила темрява, звуки гвинтів почали стихати, аж доки не зникли зовсім. Швіґер вивів човен на перископну глибину та швидко оглянув поверхню навкруги, щоб переконатися, що загрози поруч немає. Це було фізично непросто: на виході з рубки перископ було щільно підігнано, щоб витримувати тиск води навіть на великій глибині, тому повертати його було дуже важко[165]. Підгонка була не ідеальною, і масляниста вода постійно капала Швіґеру на кашкет і обличчя[166].

Переконавшись, що есмінці пішли, Швіґер наказав спливати на поверхню.

Уже на поверхні вони розгадали