Читати книгу - "Козацький оберіг"

Через деякий час латник знайшов Пугача біля стайні. Той спокійно сидів на добрячому оберемку сіна і змащував дьогтем ствол свого мушкета.

Латник задихано зупинився біля нього, втираючи піт з лоба.

— Тебе пан сотник до себе просять! — одним духом випалив він. Пугач мовчки продовжував водити квачем по мушкету. Латник, не дочекавшись відповіді, здивовано запитав:

— Це тобі що — чоботи, що ти їх дьогтем мастиш? — козак Пугач, який славився своєю мовчазністю, відклав квач, подивився на мушкет, підніс його вгору, цілячись кудись у небо, потім опустив, уважно подивився на латника і пробуркав крізь довгі сиві вуса:

— Дурень ти дурень, це щоб на сонці ствол очі не сліпив.

— Ти ба, — задивувався ратник.

Тим часом Пугач повільно заховав мушкет у чохол, поправив ріг з порохом, що висів на поясі, мацнув долонею по мішечку зі свинцевими кулями й підвівся.

— Ну, де там твій соцький? — буркнув Пугач і побрів до хати Заруби.

Глава 16. Княгиня Ярина

Мешканці замку тільки й говорили про залізних вершників, блискучого рицаря Бенедикта Луціуса та про таємничу княгиню Ярину, яку, утім, мало хто зміг побачити, бо вона, як тільки вийшла з карети в супроводі суворої супутниці, то відразу ж піднялася до будинку біля дзвіниці.

Будинок цей вважався найкращим у замковому комплексі. Коли зводили фортецю, то розраховували, що саме в ньому буде жити прикордонний староста. Але старостам під час безкінечних воєн не було часу затримуватися довго на одному місці. А Богдан Претвич взагалі майже ніколи зі степу до замків не заходив, безперервно гасаючи зі своїм добірним воїнством уздовж Порубіжжя.

Соцький Заруба теж не прагнув розкошів, тому жив у невеличкий хатині поблизу вежі. А в самому «старостиному будинку» розміщали поважних гостей, купців. Бував тут і сам Претвич, хоча й дуже зрідка.

Тепер у одній половині будинку оселився магістр Луціус з двома рицарями, а в другій — княгиня Ярина з сеньйорою Гельдою.

Челядь, яку приставив соцький обслуговувати поважних гостей, розповідала, що княгиня Ярина дуже молода, дуже гарна й чемна, але мовчазна й надто сумна. Здебільшого вона не виходила зі своєї світлиці. А що до сеньйори Гельди, то її відразу почали боятися.

— Коси чорні, очі чорні, та ще ними як зиркне — неначе наскрізь проштрикує! — казали про неї з острахом.

Магістр щовечора їздив зі своїми вершниками й козаком Пугачем вздовж замкових околиць. А Данько все ніяк не міг забути погляд панни Ярини. Через те він навіть не звертав уваги на воїнів магістра, які тинялися по замку, перемовлялись між собою незрозумілою мовою, та тримались осторонь від його мешканців.

Замислений Данько навіть не помічав, як ноги мимоволі все несуть і несуть його до «старостиного будинку». Скоро він довідався, куди виходять вікна світлиці, де живе юна княгиня. Добре, що вони відкривалися в бік високого паркану, де не бродили мовчазні воїни Луціуса, яких той виставив охороняти своє нове помешкання.

Але вікна були постійно зачинені, тільки час від часу звідти виглядала сеньйора Гельда. Тоді Данько вчасно ховався під паркан, аби не зустрічатися з поглядом її страшних очей.

Одного вечора він дочекався, коли магістерські служки зібралися докупи і про щось тихо перемовлялися, і миттю перескочив через паркан. Заховавшись за каретою княгині, Данько продовжив свої спостереження.

Уже сутеніло. Двері будинку розчинилися, і з них вийшов магістр разом із сеньйорою Гельдою. Служники підвели їм двох коней. Не перериваючи розмови, чоловік і жінка на диво вправно вскочили в сідла й поскакали до замкової брами.

Данько полегшено зітхнув. І тут у віконці княгині м’яко блимнуло світло. Мабуть, княгиня Ярина запалила свічку. Серце хлопця від хвилювання заколотило у грудях. Через деякий час віконце відчинилося. Молода княгиня сперлася ліктями на підвіконня й поклала підборіддя на схрещені долоні. Навіть суворий Данько, який після пригод біля Вовчої могили та в підземеллі вважав себе бувалим воякою, замилувався білим обличчям дівчини та її ясними очима.

Здавалося, що відсутність магістра та сеньйори Гельди значно покращила її настрій. Дівчина дивилася на призахідне сонце, а коли десь заспівала якась птаха, навіть сумно посміхнулася. Данько трохи підвівся, озирнувся — чи не бачить його сторожа — і привітно помахав панні Ярині рукою. Та помітила хлопця — очі її округлилися від здивування. Але вона не закрила вікно, не втекла — можливо, згадала хлопця, якого бачила серед натовпу, коли в’їжджала до замку. Данько, щоб хоч якось зав’язати знайомство, скривив кумедну гримасу, схопивши себе за вуха й висолопивши язика.

Ярина посміхнулася, на цей раз вже набагато веселіше, потім якось лякливо озирнулася навкруги. Але Данько вже зовсім розійшовся і знов показав дівчині язика. Панна майже розсміялася і… швидко показала язика Данькові.

Раптом з-за рогу будинку показалися стражники. Ярина побачила їх, і в її очах спалахнув острах. Вона швидко зачинила вікно, а хлопець швиргонув під карету.

Лежачи на землі, він побачив, як повз нього повільно пройшли стражники, взуті у грубі чоботи із залізними острогами. Остроги були якісь дивні — із загнутими вгору гостро наточеними лезами. Щось небезпечне було в цих начебто дружніх вояках. Коли стражники завернули за ріг будинку, Данько вибрався з-під карети, ще раз глянув на вікно, але воно було зачинене, а в глибині світлиці блимало тьмяне світло свічки. Хлопець зітхнув і побіг додому.

Минуло ще кілька днів. Усі потрохи звикли до вершників магістра і вже не витріщалися на них, як у перші дні. Луціус та пані Гельда кожного вечора виїжджали із замку й поверталися вже під ранок. Соцький хотів йому нагадати, що за законами замкового життя нікому не дозволено покидати фортецю після заходу сонця, але передумав.

Данько був радий вечірнім прогулянкам пана Луціуса й сеньйори. Він щовечора лазив на подвір’я «старостиного будинку», щоб побачити панну Ярину. Та теж була не проти таких візитів. Здається, для дівчини це було ледь не єдиною розвагою. Інколи Данькові здавалося, що вона хотіла сказати йому щось важливе чи навіть попередити про щось. Але сторожа пильнувала будинок ретельно, і Данько так і не наважився підійти ближче, щоб порозмовляти з юною княгинею.

Одного вечора, коли Ярина знову закрила вікно, Данько, як завжди, перестрибнув через паркан і швидко пішов між будинками. Було вже темно, але хлопець знав усі провулки замку, як свої п’ять пальців, тому йшов навмання, а із думок його все не йшли спогади про зустріч із дівчиною.

Але не встиг Данько зробити і двох десятків кроків, як дорогу йому заступила темна постать.