Читати книгу - "Щоденники Ієрихар. Ваза"

Мені не було соромно. Тільки порожньо всередині, дуже порожньо.

А Наталка казала, що після декрету переведеться на заочне навчання, що вчителюватиме у Загорянах. Що... Може, колись тут і заміж вийде. Тільки не за Бориса, мамо.

Я все ж не запитала в доньки чогось важливого. Дуже важливого. Але, чому вона вирішила народжувати? Досі любить того, кого нібито викреслила з життя, з пам’яті? З пам’яті? Чи вона його хотіла цим, цією вагітністю шантажувати?

Нашу розмову обірвав прихід Іринки. Ми пішли готувати страви до завтрашнього свята. Але як дивилося це дівчисько на мене й Наталку!

8 листопада

Храмове свято ми раніше святкували разом з Петровими батьками. Туди, в стару хату з’їжджалася вся родина. Доки його мати не сказала, що маємо чекати гостей вдома, бо так заведено, що в своєму селі на празник в гості не ходять.

Добре, що так сталося. Що празникуємо вдома. Бо... Бо вранці, дорогою до церкви, свекруха прийшла до нас. Поглянула на Наталку, яка демонстративно стала — руки в боки — посеред хати.

— Не спаліть нас своїми очима, бабусю, — сказала Наталка.

Погляд її справді був дуже суворим. «Наче у Варвари-великомучениці на іконі», — раптом подумалось мені. Напевне, грішна думка.

Свекруха спитала, чи я йду до церкви. Звісно, я сказала, що йду і почала вдягатися.

— Але не зі мною, — сказала вона.

Все ж навіть після цих слів я провела її до воріт. Вже за хвірткою вона обернулася і мовила майже зі стиснутими вустами:

— У нашому роду досі байстрюків не було.

З тим і пішла. Я дивилася услід цій старій, вже згорбленій жінці, що народила мені чоловіка, й раптом почала рахувати всіх родичів — з їхньої родини, звісно, котрі з сусідніх сіл, ну, а ще один Петрів брат Степан і його дорослі діти з райцентру — прийдуть і приїдуть сьогодні до нас. Виходило майже два десятки. Два десятки і стільки ж пар цікавих очей!

— Але чого я маю соромитися? — прошептала я. — Зараз же не дев’ятнадцяте століття.

Боже, по моїй щоці побігла сльоза.

9 листопада

Під вечір я була вже геть стомлена від вчорашнього і сьогоднішнього (аякже, другий день празника, до того ж неділя) прийому гостей, тому позбувшись останніх гостювальників (Ганя, двоюрідна Петрова сестра з чоловіком), я вирішила трохи прогулятися. Хай голова, як у нас кажуть, розмакітриться. Хотіла взяти з собою Ірку (Наталка пішла до подруги, Ігор сів за комп’ютер, а Петро пішов до мами — допивати), але мала десь повіялася (негарне слово, але закреслювати не буду, колись, може, прочитає (?), то насвариться).

Вийшла на вулицю і побачила ще одну прогулювальницю — Віку Семенівну, нашу лікарку. Та, як виявилося, вона вибралася не гуляти, а йшла за викликом — рятувати чергову жертву інтенсивного «празникування». Чергову, бо вранці вже рятувала Вітю Каймового (колишній колгоспний сторож) від «білочки». Тільки тоді її підвозив чоловік, а зараз Андрій Филимонович, попри його декларований здоровий спосіб життя — сам у відключці.

— Він дрихне, а та лярва на мобілку надзвонює, витерпіти не може, — сказала Вікторія Семенівна.

Лярвою виявилася Валерія Гнатівна. Моя подруга! Подруга? Ох, бідна моя голова — виявляється, між нашою географічкою і фізкультурником давно роман. Знову я, як ведеться, одна про це нічого не знаю. І про страждання Віки, і про те, що «лярва» підбиває Андрія покинути дружину.

Я слухала скарги Віки — не треба було піддаватися, виходити за молодшого, а тій б... треба давно патли пообривати — й мені ставало, незважаючи на ходу, дедалі холодніше. Валерія!

Господи, куди подітися у цьому незатишному світі від бруду, конфліктів, усіляких трагедій... трагедій із запахом гноївки. Чи я справді надто ідеалістка? Чи, може, страус, як каже та ж Валерія. (Ірунці читати не дам ніколи попередній рядок).

За цією розмовою (швидше монологом) ми забрели аж на Млинище, дальній куток села, де начебто вмирав Льорка (Валерка?) Барчук, колишній матрос далекого плавання, нині безробітний, прозваний Барчуком за те, що нібито був нешлюбним сином єдиного уцілілого нащадка колишнього місцевого поміщика графа Драницького. Я сказала, що заходити мені незручно, й доки Віка там рятуватиме, пройдуся у поле, бо ж хата стояла на краю села. Спустилася стежкою до рівчака, відшукала очима вже у рясних сутінках кладку.

На полі дихалося легко. Шурхотіло сухе бадилля під ногами. Я поспівчувала Віці (дорогою ми навіть, може, під впливом її бурхливих емоцій, перейшли на «ти»), бо ж вона тепер у геть просякнутій алкогольними випарами старій бідній хатинці.

Я йшла і йшла, наче в якомусь дивному сні. На обрії вже блищала перша зоря. Несподівано неподалік загавкав пес, я було вже злякалася, бо ж сама серед поля, а село ген-ген, але швидко зрозуміла по швидше не гавканню, а дзявканню, що то, судячи з усього, маленький та ще й молоденький песик.

Я його покликала якомога ніжнішим голосом і те собача таки підбігло і, ще дзявкнувши для годиться, спинилося й закрутило хвостиком. Я покликала його до себе: ходи, ходи, мій песику, мій любчику, як тебе звати, моє собачатко — Тузик, Бобик, Шарик? І песеня таки підбігло й дернулося об мій чобіток.

Ми ще пройшлися трохи назустріч тій першій зірці. Але ж треба було повертатися, бо могла чекати Віка Семенівна.

І тут, вже на підході до рівчака, я спинилася, бо побачила вражаючу картину. Справді вражаючу. За кілька сотень метрів переді мною лежало у напівтемряві село. Вже світилися, блимали вогні у вікнах. Біля хат виднілися темні плями — то дерева з садів. А над всім цим — височезне самотнє (одиноке, одне-єдине) дерево із розкинутою, наче крила в польоті у величезного могутнього птаха — по обидва боки від стовбура — кроною. Цей птах наче завмер над притихлим вечірнім селом. Над цілою Землею. Ще ледь-ледь підсвічували крону-крила останні відблиски згаслого сонця. Я чомусь подумала — саме згаслого. І дерево-птах — могутнє, величне й самотнє — летіло навздогін цьому сонцю. Сонцю-зірці, що кликала за собою. Дерево-птах. Але не могло відірватися від землі. Приречене летіти так, доки його живлять земні соки.

Я йшла