Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

– До того ж зовсім неподалік, – додав Юстас.

– Подивіться! – крикнув Каспіан. – Вони наближаються!

– І набагато швидше, ніж пливемо ми, – стривожено зауважив Дриніан. – Ще якась хвилина – й воно нас наздожене.

Усі затамували дух, і як тут не затамувати, коли за вами по п’ятах щось женеться, а що – не візьмеш до тями. Та далі сталося таке, що не примариться навіть у найкошмарнішому сні. Раптом біля лівого борту випірнула страхітлива голова. Була вона яскраво-зелена, уся в багрових плямах та бородавках, та й до того ж рясно обросла черепашками. Голова нагадувала кінську, тільки що без вух. Вона мала велетенські очі, здатні пронизати поглядом темну товщу океанських вод, і широченну пащу з двома рядами гострих акулячих зубів. Голова переходила в могутню товсту шию, та, коли істота видалася з води, виявилося, що то не шия, а тулуб, і всім стало зрозуміло, що перед ними – гігантський морський змій, якого з дурного свого розуму мріяли зустріти немало простодушних мореплавців. Його величезний страхітливий хвіст звивався далеко в морі, піднімаючись над поверхнею води, а голова змія вже злетіла над щоглою. Усі схопилися за мечі, та де там – до чудовиська було не дістати.

– Стріляйте! Стріляйте! – закричав старший лучник, і в повітрі засвистіли стріли. Та всі вони відскочили від шкіри змія, ніби то був залізний панцир. На якусь мить моряки завмерли, злякано позираючи на зубату пащу та незворушні немиготливі очі в очікуванні першого удару.

Та удару не сталося. Змій лише різко витягнув шию вперед, і голова його опинилася поруч бойової вежі. Він висовувався з води вище й вище, аж поки голова не нависла над краєм правого дальнього борту. Потім вона стала опускатися вниз, та не на палубу, а в воду, так що тіло змія незабаром вигнулося дугою над усім кораблем. А далі ця дуга почала опускатися…

І тут Юстас (який з усіх сил намагався бути хорошим, поки його не розізлили дощ та програш у шахи) спромігся на перший у своєму житті сміливий вчинок. На боці в нього висіла шпага – подарунок Каспіана, і, коли тіло змія опинилося зовсім поруч, хлопчик підскочив до фальшборту й ну гамселити страхіття і справа, і зліва. Правда, він лише на друзки розтрощив одну з кращих шпаг Каспіана, та для новачка Юстас поводився цілком гідно.

Решта вже мали намір наслідувати його приклад, як раптом Рипічип закричав:

– Стривайте! Заждіть!

Почути такий миролюбний заклик від грізного Рипічипа було настільки несподівано, що всі на мить забули про загрозу й подивилися на нього. Та, коли він метнувся до фальшборту, уперся своєю волохатою спинкою у слизький лускатий бік змія і став щосили його відштовхувати, усі зразу ж збагнули, що він надумав, і поспішили допомагати. А коли голова змія з’явилася ще раз, але цього разу позаду них, тобто біля лівого борту, – усе стало зрозуміло.

Чудовисько обвилося кільцем навколо «Зоряного мандрівника», і це кільце поступово стискалося. Неважко було здогадатися, що буде далі: коли кільце стиснеться, корабель трісне, наче горіхова шкаралупа, й на воді залишаться самі уламки. Тоді ж змій запросто заковтне мандрівників. Залишалося одне: спробувати скинути кільце за борт.

Зробити це самотужки Рипічипу було анітрохи не легше, ніж, скажімо, простій миші зсунути гору, та він штовхав і штовхав, вибиваючись із сил, допоки не поспіли решта. Незабаром уже вся команда, за винятком Люсі та Рипічипа, який остаточно знесилів, вишикувалася вздовж обох бортів і зіштовхувала кільце в воду. Задні пхали у спину передніх; спливло декілька нестерпних митей, за які буцімто нічого й не змінилося. Чоловіки обливалися потом, кректали й упиралися з усієї сили. Та ось усі відчули, що корабель зрушився з місця, і побачили, що тіло змія сповзло трохи ближче до корми, але й перехват так само звузився. Тепер належало зробити найголовніше: перетягнути кільце через ют, доки воно не стало надто тугим. Дванадцятеро матросів кинулися на корму, і справа пішла веселіше, тому що тепер люди змогли стати в шерегу. Вони вже зраділи перемозі, аж раптом пригадали, що за кормою піднімається дерев’яний хвіст дракона, і зрозуміли, що перетягти потвору через нього їм не під силу.

– Несіть сокиру! – крикнув Каспіан. – Нумо, друзі, налягли ще раз!

Люсі знала, де сокира, і мотнулася за нею. Коли вона вже злітала трапом на ют, пролунав оглушливий тріск, немовби поруч падало величенне дерево. Корабель здригнувся й сіпнувся вперед. Чи то через те, що змія штовхали з такою силою, чи через те, що той здуру надумав стиснути кільце сильніше, та дерев’яний хвіст заразом відламався, і корабель вивільнився.

Люсі та знесилені матроси побачили, як у декількох ярдах перед ними живий зашморг швидко зменшився і з плескотом щез під водою. Люсі потім не раз розповідала (а можливо, то їй лише здалося тієї відчайдушної миті), що розгледіла на писку потвори вираз тупого задоволення. Змій, либонь, і справді був досить-таки недоумкуватою істотою: замість того, щоб погнатися за кораблем, він роззирнувся й закрутився на місці, немовби очікував знайти навколо себе уламки «Зоряного мандрівника». А «Зоряний мандрівник» тим часом уже летів у даль, гнаний свіжим вітром. Матроси ж сиділи та лежали на палубі, пихкаючи та віддихуючись, аж поки нарешті очунялися. Тоді вони разом заговорили, потім засміялися, а коли з трюму винесли барильце вина – зовсім розвеселилися й віддали належне хоробрості Юстаса та Рипічипа.

Наступні три дні вони не бачили нічого, окрім моря та неба. Четвертого дня вітер змінився на північний і здійнялася хвиля, а проти вечора стало збиратися на шторм. Та цієї хвилини зліва від них показалася земля.

– З вашого дозволу, сір, – сказав Дриніан, – ми підійдемо до острова на веслах із підвітряного боку й перечекаємо бурю в якій-небудь тихій бухті.

Каспіан був не проти; вони сіли на весла, та до острова дісталися тільки пізно ввечері. На присмерку корабель став на якір у невеликій природній гавані, та на берег ніхто сходити не став.

Рано-вранці вони роздивилися і побачили, що бухта оточена нерівними пустельними берегами, що підіймалися до скелястих вершин. Із півночі з-поза цих вершин на них стрімко насували свинцеві хмари. Вони спустили шлюпку, склавши в неї пусті бурдюки для води.

– Із якого струмка набиратимемо воду, Дриніане? – запитав Каспіан, умощуючись на носі шлюпки. – Я бачу відразу два.

– Як на мене, то це не має значення, сір, – відповів капітан, – але східний, мабуть, ближче.

– Ой, дощ починається! – сказала Люсі.

– Та ще й сильний, – додав