Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

діяльності[233]. Політичне та практичне щастя для Аристотеля є щастям лише другого порядку[234]. Насправді, філософське щастя полягає у «житті згідно з розумом»[235], яке є досконалістю та найбільшою чеснотою людини, яке відповідає найвищій частині людини — розуму, і позбавлене суперечностей, що їх містить активне життя. Життю згідно з розумом не властива нерівномірність дії, воно не викликає втоми і приносить втіху, що не супроводиться болями та нечистотою, і є постійною та незмінною. Ця втіха, втім, є більшою для тих, хто досягнув істини та реальності, ніж для тих, хто їх усе ще шукає. Життя згідно з розумом забезпечує незалежність від інших тією мірою, уточнює Аристотель, якою ми, зі свого боку, забезпечили собі незалежність від матеріальних речей. Той, хто присвячує себе діяльності розуму, залежить лише від себе самого: його діяльність може бути кращою, якщо він має співробітників, але чим він є мудрішим, тим легше йому бути самотнім. Життя згідно з розумом не жадає іншого результату, аніж саме це життя, відтак його люблять заради нього самого, воно є метою в самому собі і, можна сказати, власного винагородою.

Життя згідно з розумом приносить також відсутність турбот. Практикуючи моральні чесноти, ми виявляємося включеними в боротьбу з пристрастями і, одночасно, з численними матеріальними турботами: щоб діяти в громаді, потрібно втручатися у політичну боротьбу, щоб допомагати іншим, потрібно мати гроші, щоб практикувати сміливість, потрібно йти на війну, натомість філософське життя можна прожити у дозвіллі, у свободі від матеріальних турбот.

Ця форма життя становить найвищу форму людського щастя, але водночас, можна сказати, що це щастя є надлюдським:

… бо так вона [людина] житиме не тому, що вона людина, а тому, що в ній присутнє щось божественне[236].

Цей парадокс відповідає загадковому уявленню Аристотеля про інтелект та розум: інтелект є найсуттєвішим у людині і він, водночас, є чимось божественним, що приходить в людину; відтак, згідно з цим уявленням, справжню особистість людини складає те, що є трансцендентним їй, а сутність людини полягає в бутті над самою собою:

… наскільки можливо, треба підноситися до безсмертя і все робити для життя, яке відповідає найвищому в самому собі[237].

Як і у Платона, філософський вибір веде, таким чином, індивідуальне Я до самоподолання у вищому Я, до піднесення до всесвітнього та до трансцендентної точки зору.

У певному сенсі цей парадокс, невіддільний від життя розуму, аналогічний парадоксові в «Бенкеті» Платона, де поняття мудрості протиставляється філософії. Мудрість описується як божественний стан, сам собою недоступний людині, однак філософ — той, хто любить мудрість, — його жадає. Безперечно, Аристотель не твердить, що це життя розуму недоступне і що потрібно задовольнитися просуванням в його напрямі, однак він визнає, що ми можемо його досягти лише «наскільки можливо»[238], тобто з урахуванням дистанції, що відділяє людину від Бога і, скажемо також, філософа від мудреця; крім того, він визнає, що це може трапитися лише у рідкісні моменти. Коли Аристотель хоче дати зрозуміти, що може бути способом життя першопринципу, Думки, від якої залежить світ зірок та світ підмісячної природи, він проголошує, що:

[…] його спосіб життя подібний до того, найкращого для нас, способу життя, яким ми можемо жити лише короткий час; він завжди залишається у цьому стані, тоді як для нас це неможливо.

Для Бога акт споглядання є самодостатнім блаженством.

Якщо Бог постійно перебуває у стані радості, подібному до стану, у який нам іноді вдається потрапити, це чудово; і якщо він перебуває у стані ще більшої радості, це ще краще[239].

Таким чином, вершина філософського щастя та діяльності розуму, тобто споглядання Божественного інтелекту, доступна людині лише в рідкісні моменти, бо в людській ситуації неможливо перебувати в дії безперервно[240]. Що передбачає, що решту часу філософ повинен задовольнятися тим нижчим різновидом щастя, яке полягає у дослідженні. Є різні ступені діяльності в theoria.

Отже філософія для Аристотеля, здається, полягає у «теоретичному» способі життя. Тут важливо не плутати «теоретичне» з «теорійним». «Теорійним» є словом, що має, звичайно, грецьке походження, але Аристотель його не використовує; в зовсім іншому, аніж філософський, регістрі воно означало «те, що пов’язане з процесією». В сучасній мові «теорійне» протистоїть «практичному» як таке, що є абстрактним, спекулятивним, на противагу тому, що пов’язане з дією та конкретністю. Відтак, у цій перспективі можна протиставити суто теорійний філософський дискурс філософському життю, яке практикується і переживається. Але сам Аристотель вживає лише слово «теоретичне», щоб позначити, з одного боку, пізнання, що має метою знання заради знання, а не заради зовнішньої йому мети; а з іншого — спосіб життя, що полягає у присвяті свого життя такому методові пізнання. В останньому сенсі «теоретичне» не протистоїть «практичному», інакше кажучи, визначення «теоретичне» може застосовуватися до філософії, що практикується, переживається, вимагає активної діяльності і приносить щастя. Аристотель відверто говорить про це:

… [діяльне життя] далебі, не означає, як міркують декотрі, що виявляти свою діяльність слід лише стосовно інших. Адже не тільки ті міркування досконалі, які мають на увазі добру мету, що випливає із самої діяльності, — ще більше значення мають погляди й судження, мета яких стосується самого себе і які існують заради себе[241].

У наступних рядках Аристотель дає зрозуміти, що моделлю цієї споглядальної дії є сам Бог та Всесвіт, які не здійснюють жодної діяльності, спрямованої назовні, а мають предметом власних дій самих себе. Тут стає ще раз зрозумілим, що моделлю пізнання, яке не має жодної іншої мети, окрім себе самого, є Божественний Інтелект, Думка, яка мислить себе, не маючи жодного іншого предмета чи мети, окрім себе самої і яка не зацікавлена в будь-якій іншій речі.

Під таким кутом огляду «теоретична» філософія є водночас етикою. Якщо доброчесний praxis полягає у тому, щоб не обирати жодної іншої мети, окрім доброчесності[242], щоб хотіти бути людиною добра, не шукати жодного іншого окремого інтересу, то теоретичний praxis (сам Аристотель пропонує нам вдатися до цієї вочевидь парадоксальної формули) полягає у тому, щоб не шукати жодної іншої мети, окрім пізнання; він полягає у бажанні пізнання