Читати книгу - "Парадокс любові"

2) Вигадай мене наново

Разюча загадка цієї заповіді: полюби ближнього свого, як самого себе. На перший погляд, тут ніякої логіки нема: або ми любимо себе на збиток іншому, або ж любимо іншого собі на збитки. Виходить, щоб душа відкрилася до ближнього, потрібно забути про скромність і просто-таки обожнювати себе! Проте йдеться не про послідовність, а радше про збіг. Я люблю себе, бо мене люблять інші, вони кажуть мені, хто я. Мені необхідний їхній зичливий погляд, їхня увага[28]. Вони усталюють мене в моєму бутті, їхня повага наділена здатністю проростати в мені.

Любити самого себе означає усвідомлювати розкол. Аристотель розрізняв корисний егоїзм і дріб'язковий. Важливе відкриття: для самооцінки потрібен внутрішній поділ. «Кінь не знає незгоди з собою, бо він сам собі не друг». Лише людина може стати ворогом самому собі і навіть захотіти знищити себе. Кожному необхідна присутність іншого, щоб відсторонитися від себе. Християнство теж усталює ідею подвійного «я», світського й божистого, порожнього і глибокого, облудного й істинного. Поміж мною і моїм «я» прослизає велетенська тінь Бога: його слід прийняти, відкинувши все ефемерне, — смерть живлюща, а життя мертвотне, як висловився Франциск Сальський. Згідно з Паскалем, «я» ненависне, бо своєю щільністю заважає нашій внутрішній сутності, яка перевершує нас. Любити ближнього, як самого себе, означає любити в ньому ту частку вічності, яку ми поділяємо і повинні сприймати як ознаку нашої можливої спокути. Врешті, Руссо розмежовує добру любов до себе, єдину запоруку істини, й обмежене самолюбство, яке заохочується суспільством.

Що ж узяти нам із цих традицій? Те, що слід почати з самоповаги, щоб у такий спосіб забути про себе і дати місце іншим. Тому важливо пізнати себе достатньо рано і більше про це ніколи не думати. Стань тим, ким ти є, писав Ніцше. Але стань і тим, ким ти не є, може, й кращим. Просвітники розраховували на вдосконалення людини: ми не втілюємо цілковито свою сутність, в нас криються поклади розуму, доброти, мужності, що про них ми й не підозрюємо. Отож ми народжуємося щонайменше двічі, бо з отриманого «я» творимо «я», котре пред'являємо світові, й переходимо від давньої людини до нової. Психоаналіз корисний, бо його користь полягає у можливості для кожного змиритися зі своєю невротичною слабкістю і прийняти себе таким, яким ти є. Укласти мир із самим собою — загалом облудний вислів: йдеться ж не про те, щоб покласти край жорстокій війні, а щоб ліквідувати конфлікт, котрий не дає нам жити, постійно повертає нас до тих самих проблем. Як писав Фройд, той, кому бракує нарцисизму, не має влади й не може викликати довіру: виходить, існує «добрий» нарцисизм, який дозволяє нам бути другом і самому собі, й іншим людям, — і є інший нарцисизм, який служить виразом нашого глибокого сумніву в своїй цінності, хоча між обома ними лежить дуже тонка межа.

Згадаймо фразу Симони Вайль: любити стороннього, як самого себе, передбачає і протилежне, себто любити себе як стороннього. Цілковита симетрія, але хибка рівновага: любити себе, як іншого, ще й означає надавати собі завеликого значення, надто вже ніжно дивитися на звабливого незнайомця, якого я втілюю для самого себе. Треба відійти якомога далі від себе, щоб очиститися від внутрішнього непотребу й наблизитися до того, що далеке від нас. Переповненість собою заважає дати місце іншому. Навіть той, кого повсякчас мордує відраза до самого себе, прикутий до власної особи путами болісного рабства. Марнославство розмаїте, й одна з найпоширеніших його форм полягає у самокатуванні. Звідси й випливає смуток від того, що ти можеш бути тільки собою, приреченим ганятися за своїм відображенням (успіх радіо й телебачення полягає в тому, що це об'єкти, які витворюють псевдо-іншого, вони промовляють до нас замість співрозмовника, дивляться на нас і не бачать).

Закохатися означає надати речам пластичності, наново втілитися у щільній речовині світу, відкрити в ньому таке багатство, таку змістовність, про які ми раніше й не підозрювали. Кохання покутує гріх існування: невдача в коханні вражає безглуздям цього життя. Самотній почуваюсь я і порожнім, і заразом пересиченим: якщо я — це лише я, то мене забагато. Тієї жахливої миті, коли пориваються стосунки, це «я», про яке хотілося б забути, повертається до мене, як бумеранг, як баласт непотрібних клопотів. І знову обертаюсь я мертвим вантажем: треба вставати, вмиватися, їсти, переживати шал внутрішнього монологу, гаяти час, вештатись, мов пропаща душа. Така порожнеча — це надмір. «Великі й безжальні любовні пристрасті завжди пов'язані з тим, що людині здається, ніби її таємне, глибоко приховане «я» стежить за нею очима іншого» (Роберт Музіль). Але таємниця того «я» в тому, що його цілком витворив інший, воно результат екзальтації, яку викликає в нас інший, небувалої втіхи від того, що тебе кохають, а отже ти спасенний ще за життя. Кохання — живлюще джерело, під його впливом у нас розпускається те, що існувало лише в латентному вигляді, воно звільняє нас від вбогого «я», котре нескінченно товче воду в ступі, того «я», котре є основою нашої особистості. Натомість повертає воно нам інше «я», радісне, розмаїте, яке робить нас дужчими і здатними до великих справ.

Дві соромливості

Існує природна соромливість, яка ховається від поглядів, й інша, яка розквітає в глибинах еротичного шалу, коли він чи вона, віддаючись, утікають від нас. Тіло пізнають, як ото вивчають чужу мову: одні — стихійні поліглоти, інші так і залишаються недорікуватими новаками. Але тіло коханої істоти — завжди невідомий континент: те, як воно віддається нам, свідчить про те, що воно приховує. Я відчуваю його недоторканність у самісінькій глибині втіхи. Стриманість дається взнаки і в розпалі заласся. Непристойне не те, що показують, а те, чого нам ніколи не побачити, того, чим ніколи ми не оволодіємо, поєднання непристойності й відсутності.