Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

цілій залі, і позад усіх поодинці діти, гувернери та гувернантки. Офіціанти заворушилися, стільці заторохтіли, на хорах заграла музика, і гості порозсідалися. Звуки графової домашньої музики замінилися звуками ножів і виделок, гомону гостей, тихих кроків офіціантів. На одному кінці столу на чолі сиділа графиня. Праворуч Марія Дмитрівна, ліворуч Анна Михайлівна та інші гості. На другому кінці сидів граф, ліворуч гусарський полковник, праворуч Шиншин та інші гості-чоловіки. З одного боку довгого стола молодь трохи старша: Віра поруч з Бергом; П'єр поруч з Борисом; з другого боку — діти, гувернери й гувернантки. Граф з-за кришталю, пляшок та ваз із фруктами поглядав на дружину і її високий чепець з блакитними стрічками і старанно підливав вина своїм сусідам, не забуваючи й себе. Графиня так само, з-за ананасів, не забуваючи обов'язків господині, кидала значущі погляди на чоловіка, лисина та обличчя якого, здавалося їй, різкіше відрізнялися, червоніючи, від сивого волосся. На жіночому кінці столу точилося рівномірне щебетання, на чоловічому все дужче й дужче лунали голоси, особливо гусарського полковника, який так багато їв і пив, дедалі більше червоніючи, що граф уже ставив його за приклад іншим гостям. Берг з ніжною усмішкою розмовляв з Вірою про те, що кохання є почуття не земне, а небесне. Борис називав новому своєму приятелеві П'єру гостей, що були за столом, і переглядався з Наташею, яка сиділа навпроти нього. П'єр мало говорив, оглядав нові обличчя й багато їв. Починаючи від двох супів, з яких він вибрав à la tortue[164], та кулеб'яки і до рябчиків, він не пропускав жодної страви і жодного вина, яке дворецький у загорнутій серветкою пляшці таємничо виставляв з-за плеча сусіди, примовляючи: «дрей-мадера», або «угорське», або «рейнвейн». Він підставляв першу-ліпшу з чотирьох кришталевих, з графовим вензелем, чарок, що стояли перед кожним прибором, і пив залюбки, дедалі привітніше поглядаючи на гостей. Наташа, сидячи навпроти нього, дивилась на Бориса, як дивляться дівчатка тринадцяти років на хлопчика, з якими вони вперше щойно поцілувались і в якого вони закохані. Цей самий погляд її іноді звертався на П'єра, і йому під поглядом цієї смішної, жвавої дівчинки хотілося сміятись самому, не знаючи чого.

Микола сидів далеко від Соні, біля Жюлі Карагіної, і знову з тією ж мимовільною усмішкою про щось розмовляв з нею. Соня усміхалася парадно, але, видно, мучилась ревнощами: то блідла, то червоніла і з усієї сили прислухалася до того, що говорили між собою Микола і Жюлі. Гувернантка стурбовано оглядалася, ніби готуючись до відсічі, якби хто надумав скривдити дітей. Гувернер-німець намагався запам'ятати всі види страв, десертів та вин, щоб описати все докладно в листі до домашніх у Німеччину, і вельми ображався з того, що дворецький з загорнутою в серветку пляшкою минав його. Німець хмурився, намагався вдати, що він і не бажав одержати цього вина, але ображався з того, що ніхто не хотів зрозуміти, що вино потрібне було йому не для того, щоб заспокоїти спрагу, не з жадоби, а з добросовісної знаттєлюбності.

XVI

На чоловічому кінці столу розмова дедалі жвавішала. Полковник розповів, що маніфест про оголошення війни уже вийшов у Петербурзі і що примірник, якого він сам бачив, кур'єр доставив нині головнокомандуючому.

— І чого нас нечиста сила несе воювати з Бонапартом? — сказав Шиншин. — Il a déjà rabattu le caquet à l'Autriche. Je crains que cette fois ce ne soit notre tour[165].

Полковник був повний, високий і сангвінічний німець, очевидно, служака й патріот, його образили слова Шиншина.

— А того, ласкавий добродію, — сказав він, вимовляючи, без пом'якшень, и замість і, й е замість є. — Того, що імператор це знае. Вин у маніфести сказав, що не може дивитис байдуже на небезпеки, які загрожуют Росиї, і що небезпека империї, гіднист її і святист союзів, — промовив він, чомусь особливо налягаючи на слово «союзів», наче в цьому була вся суть справи.

І з властивою йому непогрішною, офіціальною пам'яттю він повторив вступні слова маніфесту… «і бажання, що єдину й неодмінну мету государя являє собою: встановити в Європі на тривких підвалинах мир — спонукали його рушити нині частину війська за кордон і зробити на досягнення наміру цього нові зусилля».

— Ос чого, ласкавий добродию, — закінчив він повчально, випиваючи склянку вина й оглядаючись на графа за підтримкою.

— Connaissez vous le proverbe[166]: «Сиди, куме, з лихом вдома та й не рипайся», — сказав Шиншин, скривляючись і усміхаючись. — Cela nous convient à merveille[167]. На що вже Суворова — й того розбили, à plate couture[168], а де в нас Суворови тепер? Je vous demande un peu[169], — безперестанку перескакуючи з російської на французьку мову, говорив він.

— Ми повинни битис до останної каплі кров, — сказав полковник, ударяючи по столу, — і помер-р-рти за свого император, і тоди всей буде хорош. А розводитис як мо-о-ожна (він особливо протягнув голос на слові «можна»), як мо-о-ожна менше, — закінчив він, знову повертаючись до графа. — Так стари гусари миркуемо, та й годи. А ви як миркуете, молодче і молодий гусаре? — додав він, звертаючись до Миколи, який, почувши, що йдеться про війну, покинув свою співрозмовницю і пильно дивився й пильно слухав полковника.

— Цілком з вами згоден, — відповів Микола, весь спалахнувши, вертячи тарілку й переставляючи склянки з таким рішучим і відчайдушним виглядом, неначе в цю хвилину над ним нависла велика небезпека, — я переконаний, що росіяни повинні вмирати або перемагати, — сказав він, сам почуваючи так само, як і інші, після того, як слово вже було сказане, що воно було занадто палке й пишномовне як на цей випадок і тому ніякове.

— C'est bien beau ce que vous venez de dire[170], — промовила, зітхаючи, Жюлі, яка сиділа біля нього. Соня затремтіла вся й почервоніла до вух, за вухами і до шиї та плечей, у той час як Микола говорив. П'єр прислухався до полковникової мови і схвально закивав головою.

— Оце гарно, — сказав він.

— Справжний гусар, молодче, — вигукнув полковник, ударивши знову по столу.

— Про що ви там галасуєте? — раптом пролунав через стіл басовитий голос Марії Дмитрівни. — Чого ти по столу стукаєш? — звернулась вона до гусара, — на кого ти гарячишся? Мабуть, думаєш, що тут французи перед тобою?

— Я правду кажу, — усміхаючись промовив гусар.

— Усе про війну, — через стіл прокричав граф. — У мене ж син іде, Маріє Дмитрівно, син іде.

— А в мене чотири сини в армії,