Читати книгу - "Війна у натовпі"

жодного разу ніхто з вас не допоміг іншому. Нам тут залишилося тиждень-два. Це час "бєспрєдєла". За цей час вас опустять остаточно. Я пропоную домовитись діяти разом, як кавказці. Тому ж, хто в разі чого не підпишеться за другого, всі разом повідбиваємо нирки. Нас досить багато. Пару разів відіб'ємося, ніхто більше не сунеться.

Всі погодилися, хоча я не помітив в їхніх очах вогню завзяття. Якби мені тоді трохи більше досвіду, я міг би вповні передбачити поведінку кожного. Подібні союзи слабких людей (союзи, спричинені страхом) доцільно скріпляти кров'ю. Я мав би тоді вибрати найслабшого, спровокувати його на заперечення мені й побити, при всіх зламати йому що-небудь і примусити кожного вдарити бодай по разу. Такий ритуальний жест дав би поштовх, породив би спільну психологію груші. На деякий час перетворив би це стадо в зграю. Крім того, треба намагатися врівноважити страх. Троцький мав рацію: "Солдат мусить бути поставлений перед вибором між можливою смертю на фронті та неминучою смертю в тилу".

Але тоді я не знав цього.

Мордобій почався увечері. Слов'яни перелякалися, мене мляво підтримав лише один, та й той з внутрішньою готовністю бути побитим. Так і сталося: його "виключили" на самому початку. Я схопив іржаву косу з обламаним до половини держаком (її я передбачливо спер з пі-собки) і кинувся на них, мов франк на сарацинів. Одному я таки добре влучив по руках і по голові, і всі зрозуміли серйозність моїх намірів. Склалася патова ситуація, я стояв спиною до стіни і махав косою. Вони, чоловік п'ятнадцять, трималися на безпечній відстані і робили загрозливі жести. Так стояли ми кілька хвилин і галасували відчайдушно. Нарешті один з них запропонував мені бійку сам на сам.

— Давай вийдем! — сказав він. — Єслі ти мужчіна.

Я погодився. Ми вийшли за учбовий корпус і побачили там натовп азербайджанців.

— Ти ж сказав, що сам на сам — сказав я.

— Что подєлаєшь? — відповів він. — Такой солдатскій судьба!

Я спробував прорватися та втекти, але ззаду мене вдарили по голові колодою і, коли я впав, стали добивати. Я одразу ж втратив свідомість. Потім хтось відвів мене до шпиталю. Як не дивно, мені нічого не зламали й не відбили нічого серйозного, якщо не враховувати струсу мозку.

Наступних пару днів я провів у шпиталі і був би класно відпочив, та зненацька до мене завітав майор-"особист" і влаштував мені допит. Як виявилося, моя організаційна діяльність мала деякі наслідки. Бійки продовжувались і на другий день, і це перекинулось ще на одну роту. В результаті одному зі слов'ян порвали селезінку й ще щось у животі. Його не встигли довезти до окружного шпиталю, як він помер. Натомість серед наших у когось вистачило духу, й він проломив молотком вилицю азербайджанцю.

"Особист" шукав зачинщиків й підозрював, що я один з них. Я зрозумів, що треба линяти. Я пішов до одного знайомого негідника (він був штабний писар) і попросив записати мене до команди, яку того ж дня відправляли у війська. За пару днів я вже був командиром "о-дєлєнія" одного зі взводів мотострілецької роти зразков-показового полку "Залізної дивізії" Прикарпатського воєнного округу.

Тієї зими мені поталанило взяти участь в останніх великих навчаннях Радянської армії "Грім-86", що відбувалися в західній Бєларусі та Прибалтиці. В них були задіяні всі роди військ, включно з флотом.

Одночасно в Західній Німеччині проводились великі навчання НАТО. Американські солдати їхали на навчання, як на пікнік, у купейних вагонах у Баварію, де через кожних сто метрів як не пивна, то сосисочна. Нас везли в "тєплушках" — не в дерев'яних, як у громадянську, а в залізних товарняках. Всередині кожного вагона були настелені нари й поставлені "буржуйки". Полк разом з технікою завантажився в ешелон і відбув прямо в бєларуські болота. Виїзд полку вимагав стількох зусиль, нервів, травм, що обмежитись заурядними навчаннями і не розпочати після цього похід на Європу, як на мене, було марнотратством. Не знаю, якими були нормативи, але по бойовій тривозі з парку могло виїхати менше чверті усієї наявної техніки. Думаю, що в перший тиждень Третьої світової війни американці мали б проти себе вчетверо менше військ, аніж могли очікувати за даними космічної зйомки.

Зима була надзвичайно суворою: морози сягали сорока градусів. Через місяць навчань половина особового складу роти лежала в медичній частині з обмороженнями й бронхітами.

Там я зрозумів, що ворогів — троє: холод, голод і недосипання. Вони вбивають більше, ніж противник, тож вогонь чужих батарей лише незначна неприємність.

Я з великим зацікавленням спостерігав за тим крайнім отупінням солдатів, яке спричиняється тривалим перевантаженням, а також за проявами власної пригніченої психіки. Звідти я виніс впевненість, що більшість людей не здатна примушувати себе до боротьби за виживання. Злам суспільної машини або вихід за межі вузького житейського алгоритму означає смерть для дев'ятьох людей з десяти. Я думаю, всі, хто вмер у тридцять третьому та сорок сьомому році, вмерли від нестачі волі, а не від нестачі їжі. Гюрджиєв має рацію: людина — це набагато більше машина, ніж здається. Те, що зазвичай приймають за прояв волі, всього лишень прояв суспільної інерції. Саме тому і можливі масові армії.

Виведені з місць постійної дислокації великі маси військ втрачають організованість. Першою руйнується система постачання. Я бачив, як солдати підбирали з землі кашу, яка розлилася з казанків три дні тому, і жадібно її ковтали. Їли замерзлі шматки комбіжиру. Якось вночі я нарешті добрався до намету, куди набилося чоловік п'ятдесят. У темряві я відштохнув якесь тіло й не встиг сісти біля "буржуйки", як заснув. Моя рука торкнулася залізного боку пічки й опеклася, але я не прокинувся й не відсмикнув руки. Я зрозумів, що сталося, тільки згодом по опіках й пухирях на руці.

В армії я виконував функції командира відділення, а згодом заступника командира взводу. Найбільше випробовування, з яким людина стикалася в армії, ц — орстока нудьга. Коли полком поширювалася чутка, нібито кількох людей мають відбирати до Афганістану чи Анголи, в стройовій частині вишиковувалась черга бажаючих. Коли сталась пожежа на Чорнобильській атомній станції, частину полку було вивезено для аварійних робіт. Той, хто від'їздив, не приховував своєї радості: куди завгодно, аби тільки вирватись.

Весь час служби не обходилося без бійок. Якось мені таки серйозно перепало. Сталося це на Яворівському полігоні. У мене виникла сварка зі здоровенним азербайджанцем. Він навалився на мене ззаду. Я кинув його через стегно й навіть сам