Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

гроші своєї родини; він більшу частину свого життя проводив у маєтку або нерозумно ліз у місцеву політику, а коли їм обом доводилося ділити дах і ліжко, вони робили це з такими самими непохитними самовладанням і палкою ретельністю, з якою бабуся влаштовувала щорічний бал. Поступово родина біднішала; спочатку перестали шукати заміну тим, хто звільнявся сам, а потім слуг звільняли вже незалежно від їхнього бажання. Мого названого батька залишили не тільки заради того, що він робив у маєтку, але й з жалості до його становища; а ще, як я почав розуміти, через певний борг Г'юнів за те, що Оґасти покірно виростили дитину.

Як і в першому житті, я відпрацьовував свій харч; взагалі-то, завдяки досвіду прожитих років, тепер від мене було навіть більше користі. Я знав ці землі майже краще за батька, а впродовж багатьох років навчився також ремонтувати двигуни, лагодити водогін, знаходити розрив кабелю, а в ті часи ці навички здавалися просто дивовижними, особливо для підлітка. Я зі шкури пнувся, намагаючись бути всюди й ніде, незамінним і непомітним, щоб позбутися монотонності життя та мати можливість спостерігати за родиною, яка біологічно була моєю. Моя бабуся практикувалася в мистецтві не помічати мене; тітка Олександра надто рідко бувала в маєтку, щоб бачити мене; а мій батько Рорі витріщався на мене, доки я не перехоплював його погляд, але чим його погляд був спричинений — цікавістю чи виною — я не знаю.

Я дивився на цього стримано вдягнутого й вихованого стриманим чоловіка, на губі якого сиділи схожі на стару родинну домашню тварину вуса, і думав про те, чи був він таким, як я. Коли вони звільнили дворецького й зробили мене дешевшим аналогом слуги в будинку, я багато разів стояв позаду його крісла, яке було на чолі столу, й дивився, як він ріже погано приготовану курку на дедалі менші шматочки, не починаючи їсти, доки всі вони до останнього не ставали однакові. Я спостерігав за єдиним ритуальним поцілунком, який отримувала його дружина, коли приїжджала, а потім за ще одним, в іншу щоку — наступного дня, коли вона їхала назад до міста, оновивши свій гардероб. Я чув, як тітка Вікторія шепотіла йому, коли було холодно, що в неї є чудовий засіб проти болю в його стегні, яке йому під час війни злегка зачепило, хоча його уява малювала цю рану значно серйознішою. Тітка Вікторія знала дивакуватого чоловічка в Елнвікі, який знав іншого чудового чоловіка в Лідсі, який регулярно отримував з Лондона новомодну речовину діацетилморфін[2], а ця речовина — саме те, що йому, Рорі, треба. Я підгледів у шпарину дверей, як мій батько вперше прийняв цей засіб, бачив, як він тремтів і сіпався, а потім завмер, а слина з його роззявленого рота текла по обличчю й збиралася калюжею під його вухом. Моя тітка побачила, що я підглядаю, закричала, що я дурний безграмотний хлопчисько, дала мені ляпаса й різко зачинила двері.

Через три дні поліція заарештувала її чоловічка з Елнвіка. Вони отримали написаний швидким, недбалим почерком анонімний лист. Згодом вони отримають ще один лист, написаний тією самою рукою, в якому попереджуватиметься, що пан Трейнор, який займався бокситами, любив торкатися хлопчиків, а ще в тому ж конверті було зізнання хлопчика Г., який підтверджував це. Експерти-графологи, якби до них звернулися, змогли би помітити схожість почерків дорослого аноніма та хлопчика. Сліди укусу на великому пальці пана Трейнора, якого привели в поліцію для допитування, були залишені дитячими зубами, але оскільки інших листів не надходило, йому просто запропонували поїхати геть.

У моєму першому житті мій біологічний батько якщо й виявляв якусь цікавість до мене, то я цього не помічав; принаймні, не було жодного разу, щоб він зробив це відкрито. У другому житті я був надто заклопотаний скоєнням самогубства, щоб звертати увагу на те, що відбувалося навколо, але в третьому житті моя поведінка стала достатньо іншою, щоб спричинити зміну і його вчинків. Зважаючи на подальші події моїх життів, це може здатися дивним, але найбільш близькими ми з ним були в церкві. Г'юни були католики. Їхнім коштом і для їхньої зручності була збудована каплиця, яку місцеві відвідували незалежно від свого віросповідання, просто тому, що цей храм був найближчий. Пастором там був надто зневажливий чоловік на ім'я преподобний Шефер, який відмовився від свого суворого гугенотського виховання заради більш видовищного католицтва. Це надавало виконанню ним своїх обов'язків певної радості, неначе звільнившись від тягаря постійного носіння чорного одягу він вирішив натомість завжди вбиратися в пурпур. Ні я, ні мій батько не ходили до каплиці, коли були великі шанси перетнутися з пастором, і через це ми були змушені перетинатися один з одним.

Про наші взаємини не можна сказати, що вони розцвіли. Наші перші кілька зустрічей у каплиці були мовчазні, ми вітали один одного лише поглядами, навіть не киваючи. Якщо моєму батькові спадало на думку питання, чим восьмирічний хлопчик займається в цьому Божому домі, він либонь вирішив, що причиною мого візиту є сум за матір'ю. А я тим часом питав себе, чи не було серед причин такої побожності батька дещиці вини. Для мене відвідання батьком каплиці було спочатку прикрістю, а потім дивиною, бо я саме розпочинав стереотипну подорож невігласа у спробі зрозуміти себе, намагався причаститися душею до якого-небудь божества.

Я міркував згідно зі звичайною схемою, якою міркують усі калачакри, тобто ті, хто мандрує по власному житті по колу. Пояснення тому, що зі мною відбувалося, я знайти не міг, і після усвідомлення того, що ніхто зі зустрітих мною людей не проживав своє життя знову й знову, логіка вимагала, щоб я вважав себе або примхою природи, або ж обраним силою, яку не в змозі був зрозуміти. У третьому житті я не мав наукових знань, окрім тих, які можна було отримати, прочитавши в глянцевих журналах 1970-их років передбачення ядерного знищення, тож не міг уявити жодного наукового пояснення своєї особливості. Чому саме я? Чому вся природа змовилася й поставила мене в таке становище, і чи не було в цій моїй мандрівці щось унікальне, щось особливе, що казало про призначення, а не просте випадкове зіткнення субатомних подій? Спираючись на вищесказане, я звернувся до найбільш популярного з доступних надприродних пояснень — шукав відповіді у Бога. Я прочитав Біблію від початку до кінця, але там в описі відродження не знайшов нікого, схожого на себе; хіба що я був пророком або