Читати книгу - "Сила волі"

Результати цих досліджень шокували багатьох. Психологи довго вважали: якщо людина висловлює свої переконання, то відповідно й діятиме. Зрештою, ніхто не хоче здаватися лицеміром. Але прінстонським психологам вдалося з’ясувати цікавий факт: ми не завжди послідовні у своїх переконаннях. Більшість із нас не прагне моральної досконалості у справах добра і зла. Ми просто хочемо почуватися достатньо хорошими — і це дає нам право робити все, що заманеться[89].

Студенти, які не погодилися із сексистськими чи расистськими твердженнями, відчули, що вголос заявили про свою високу моральність. Вони довели собі, що не сексисти і не расисти, однак це зробило їх вразливими до того, що психологи називають «моральним дозволом». Коли ви робите щось хороше, то подобаєтеся собі. Отже, ви більше покладатиметеся на імпульсивні пориви — а це найчастіше означає дати собі дозвіл вчинити погано. У нашому випадку студенти почувалися такими хорошими, коли відхилили сексистські та расистські заяви, що й самі не помітили, як ухвалили сексистське чи расистське рішення. Вони почали більше довіряти інстинктивним судженням, не аналізуючи, чи відповідає їхнє рішення загальним засадам справедливості. Ні, вони зовсім не прагнули когось дискримінувати — засліплені своєю добротою, вони просто не помітили хибних рішень.

Моральний дозвіл — це не лише коли ми не боронимо собі робити щось погане. Він звільняє від відповідальності й тоді, коли нас просять зробити щось добре. Наприклад, люди, які пригадали випадки своєї щедрості, пожертвували на доброчинність на 60 % менше порівняно з тими, кого про такі подвиги згадувати не просили. Керівники великого виробництва не надто прагнуть вдаватися до затратних заходів, щоб зменшити обсяги забруднення, якщо їм нещодавно на думку спав якийсь їхній шляхетний учинок[90].

Ефект морального дозволу може пояснити, чому деякі люди з очевидними моральними цінностями — міністри, політики, генеральні прокурори, що борються з корупцією, — можуть для себе виправдати серйозні аморальні вчинки: чи то одружений телепроповідник, що займається сексом з секретаркою, чи то високоморальний міністр фінансів, який за державний кошт робить собі шикарний ремонт, чи офіцер поліції, який застосовує грубу силу проти беззахисного злочинця. Здебільшого люди не аналізують своїх імпульсивних вчинків, якщо почуваються доброчесними, а все навкруги нагадує їм про власні чесноти.

Чому це ми раптом почали обговорювати дискримінацію та секс-скандали замість шоколадного печива й шопінгу? А тому, що сила волі — це боротьба між чеснотами й аморальністю. Усі наші моральні вчинки відчиняють двері для ефекту морального дозволу. Якщо постійно говорити собі «я хороший», коли займаєтеся спортом, та «я поганий», коли прогулюєте тренування, завтра ви, швидше за все, не підете до спортзалу, якщо були там сьогодні. Коли ви хвалите себе за роботу над важливим проектом і картаєте за лінощі, то, найімовірніше, розслабитеся після обіду, якщо добряче попрацювали вранці. Іншими словами, щоразу, коли в нас виникають суперечливі бажання, ми, такі хороші, дозволяємо собі побути трішечки поганими[91].

У цьому винен не лише низький рівень цукру в крові чи виснажена сила волі. Запитавши в людей, як ті собі потурають, дослідники дійшли висновку, що вони, швидше, контролюють свої рішення, а не ухвалюють їх несвідомо. До того ж вони не відчувають провини, а навпаки — навіть пишаються собою. Найпоширенішим виправданням було: «Я був такий хороший, тож заслуговую на невеличке заохочення». Власне, такі відмовки часто й передують невдачам. Вважаючи потурання своїм примхам винагородою за чесноти, ми забуваємо про свою справжню мету й піддаємося спокусі[92].

«Біла та пухнаста» логіка морального дозволу

Логіка процесу морального дозволу, правду кажучи, нелогічна. З одного боку, ми рідко встановлюємо зв’язок між своєю «хорошою» поведінкою та «поганою», яку виправдовуємо. Шопоголіки, що відмовляють собі в такій бажаній покупці, швидше за все, приїдуть додому та з’їдять щось дуже апетитне. Трудівники, які працюють над проектом понаднормово, здатні без жодного докору сумління потішити себе покупкою, розплатившись за неї корпоративною кредиткою[93].

Усе, завдяки чому ми відчуваємо себе «білими та пухнастими», — навіть якщо добрі справи лише на думці — може дати нам дозвіл піддатися імпульсивним бажанням. В одному дослідженні учасників попросили вибрати для себе найпривабливіший тип волонтерства — навчати дітей у притулку чи піклуватися про навколишнє середовище. Незважаючи на те, що учасників насправді не долучали до жодних волонтерських робіт, сама лише думка про участь у таких шляхетних справах викликала в них бажання придбати собі нову пару дизайнерських джинсів. В іншому дослідженні було встановлено, що сама лише ідея про те, щоб пожертвувати кошти на благодійність, пробуджувала в людей бажання прогулятися торговельним центром. Ба більше, ми навіть можемо нахвалювати себе за те, що могли б зробити, але не зробили. Ми могли б з’їсти цілу піцу, але з’їли тільки три шматки. Ми могли б повністю оновити свій гардероб, однак придбали лише одну нову куртку. Завдяки цій безглуздій логіці будь-який випадок потурання своїм бажанням ми можемо перетворити на те, чим слід пишатися. (Заборгованість за кредиткою? Принаймні я не грабував банк, щоб її погасити!)

Такі дослідження доводять, що наш мозок не робить точного прорахунку, наскільки «хорошими» ми були і яку винагороду заслужили. Ми просто довіряємо відчуттю, що робили добрі справи, що ми — хороші. Психологи, досліджуючи моральні судження, дійшли висновку, що саме так ми розрізняємо добро і зло. Ми довіряємо інстинктам і звертаємося до логіки лише тоді, коли змушені пояснювати свої відчуття. Дуже часто ми навіть не можемо логічно обґрунтувати своїх суджень, та все одно не зраджуємо своїх відчуттів. Погляньмо, наприклад, на один сумнівний із погляду моралі сценарій, який використали психологи, щоб дослідити наше ставлення до правильних та неправильних вчинків. Чи вважаєте ви прийнятними сексуальні стосунки між дорослими сестрою і братом, якщо вони роблять це за власним бажанням і застосовують контрацептиви? У більшості з нас таке запитання миттєво викликає внутрішню відразу. Це просто неправильно. І тільки після цього ми напружуємо мозок, щоб пояснити, чому це було б аморальним вчинком[94].

Якщо в нас не виникає внутрішньої огиди, відчуття провини чи страху, коли ми про щось думаємо, то нам не здається це неправильним. Повернімося до наших буденних проблем із силою волі: якщо якийсь вчинок — наприклад, з’їсти ще один шматок святкового торта або ж придбати ще одну дрібничку в кредит — підсвідомо не викликає в нас відчуття «неправильності», ми не піддаємо сумнівам свій раптовий порив. Тож, якщо ми задоволені своїми минулими вчинками, то виправдовуємо свої майбутні слабкості. Коли людина почувається безгрішною, то не сприймає бажання потурати своїм примхам як хибне. Воно здається правильним, адже ви на це заслужили. І якщо єдина мотивація для само­контролю — це прагнення бути хорошою людиною, будьте готові, що не встоїте перед спокусою одразу ж, як відчуєте себе достатньо хорошими.

Найгірше в моральному дозволі — не лише його досить сумнівна логіка: він обманом заохочує вчинки, що суперечать нашим найкращим інтересам. Він підштовхує нас до саморуйнівної діяльності — порушити дієту, вийти за межі бюджету чи потайки по­курити — та змушує сприймати її як винагороду. Це безумство, проте неймовірно хитра витівка нашого мозку перетворює всі наші бажання на обов’язки.

Моральні судження — не така вже й потужна мотивація, як ­звикло думати сучасне суспільство. Ми ідеалізуємо власне бажання бути доброчесною людиною, і багато хто переконаний, що справжній стимул — це відчуття провини