Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Водночас червоні продовжили наступальні операції на Правобережжі. 1-ша Українська радянська дивізія розгорнула наступ із Київщини в напрямку Вінниці — Жмеринки, намагаючись вдарити в запілля південному угрупуванню Армії УНР. Без значного опору червоні захопили Козятин і Бердичів. Слабка 20-та дивізія військ УНР виявилася цілковито деморалізованою, більшість її частин довелося роззброїти. Командувач Східного фронту С. Хилобоченко був цілковито неспроможним подолати деморалізацію й організувати опір червоним. «Більшовиків мало, але наші сили зовсім не тримаються, наступ почати майже неможливо, при слові „наступ“ всі командири в один голос заявляють, що ніхто в наступ не піде...» — з розпачем констатував начальник штабу Східного фронту полковник Є. Мєшковський.
2-га радянська повстанська дивізія в районі Тального атакувала Запорізький корпус, намагаючись відрізати армію УНР від зв’язку з десантом Антанти. Запорожці ледве стримували натиск противника на уманському напрямку. 12 березня червоні здобули Христинівку, а наступного дня — Умань. Але запеклі бої в цьому регіоні не вщухали, залізнична станція в Христинівці кілька разів переходила з рук у руки. Зрештою запорожцям вдалося переломити ситуацію на свою користь. 16 березня полк ім. І. Мазепи захопив Теплик, а наступного дня полк ім. П. Дорошенка витіснив противника зі станції Розкошівка. На Умань вирушив Окремий республіканський кінний полк, який 18 березня й зайняв місто. Того ж дня запорожці здобули Христинівку й Гранів. Червоні безладно відступили на Поташ і Тальне.
На північному напрямку операцій Армії УНР також намітився успіх. Скерувавши основні сили 1-ї Української радянської дивізії на Поділля, червоне командування залишило в районі на захід від Києва лише незначні військові сили. Наказний отаман О. Греков вирішив скористатися таким становищем. Поки війська Східного фронту стримували основні сили червоних на лінії Житомир — Чуднів — Калинівка — Вінниця, Північна група Армії УНР розпочала наступ на Київ. Зламавши опір нечисленних радянських частин, українські війська в середині березня 1919 р. здобули Коростень.
Але небоєздатність військ Східного фронту перекреслила наступальні плани українського командування. Коли 14 березня червоні майже без опору захопили Житомир, Східний фронт Армії УНР розпався на кілька окремих угрупувань. Залізничний корпус і Запорізька бригада відступили на захід, прикриваючи від ворога Новоград-Волинський, Полонне й Шепетівку. На вінницькому напрямку рештки Чорноморської дивізії намагалися стримати наступ основних сил 1-ї Української радянської дивізії. Натиск червоних на залишки військ Східного фронту загрожував проривом у запілля Армії УНР. Новопризначений командувач Східного фронту Ф. Колодій не приховував, що його деморалізовані війська більше не здатні протистояти ворожим силам, які значно переважали кількісно. «У своєму тилу сил не маю, як не маю взагалі військ, а лише недисципліновані банди з дуже поганим з військового боку складом старшин, з яких більшість кустарі військової справи, до того ж багато з них ще й шкурники, — доповідав О. Трекову начальник штабу Східного фронту Є. Мєшковський. — З таким військом, переконаний, не лише неможливо перейти в наступ, але й вести оборону, бо до пасивної оборони козацтво групи ще менше здатне, аніж для штурму окопів».
Прагнучи будь-що затримати противника, командування Армії УНР кинуло на фронт свій останній резерв — корпус Січових стрільців. 15 березня О. Греков звелів січовому командуванню відправити перші військові частини до району Полонного. Активними діями на бердичівському напрямку січовики мали полегшити становище військ Східного фронту й дати можливість Північній групі здобути Київ. Окрім того, у штабі Дієвої армії УНР сподівалися, що поява на фронті Січових стрільців змусить червоних сповільнити наступ на Вінницю.
Однак за час перебування в тиловому районі корпус не отримав значних людських поповнень, а наказ про відправлення на більшовицький фронт спричинив невдоволення багатьох січовиків, які розчарувалися в політиці уряду УНР. Як відзначив історик Січового стрілецтва В. Кучабський, «коли після реорганізації прийшов наказ стрілецтву вирушити під Бердичів, то стрілецькі полки не пішли туди з таким захопленням, якого треба було б».
Та поки Січовий корпус прямував на позиції, на Східному фронті сталася катастрофа. 19 березня червоні без бою зайняли Вінницю, а 20-го — вступили до Жмеринки, де захопили близько 1000 полонених і значні запаси військового майна. Втрата Жмеринки відрізала основні сили Армії УНР від південного угрупування українських військ (Запорізький корпус, Південно-східна група, рештки Південної групи Східного фронту). Сталий зв’язок уряду УНР із командуванням десанту Антанти також було перервано, а запланована зустріч С. Петлюри з французьким генералом Ф. д’Ансельмом уже не могла відбутися.
Розгром південного угрупування Армії УНР не змусив українське командування відмовитися від запланованого наступу на півночі. За свідченням М. Капустянського, «на нараді під головуванням отамана Петлюри вирішено було, не дивлячись на ухудшення становища, продовжувать наступальну операцію всіма січовими полками...» Розцінивши дії С. Петлюри як втручання в керівництво військами, генерал О. Греков 21 березня залишив посаду наказного отамана. Тимчасово виконувати його обов’язки було доручено начальникові штабу Дієвої армії — отаманові А. Мельнику. Активний учасник формування Січових стрільців у 1918 р. і бойовий соратник Є. Коновальця, він був менш самостійною фігурою, аніж О. Греков. А. Мельник підтримував зв’язок із Січовим корпусом і багато уваги приділяв потребам своїх колишніх товаришів зі служби.
Після розгрому Східного фронту Армії УНР червоні спрямували частину сил 1-ї Української радянської дивізії на Коростень. Богунський полк першим рушив залізницею на північ через Козятин і Київ, за ним прямував Ніжинський полк. Ще два полки 2-ї повстанської радянської дивізії отримали наказ вирушити до Коростеня за маршрутом Козятин — Бердичів — Житомир. Решта сил радянської 2-ї дивізії мала «у найкоротший строк ліквідувати вапнярську групу противника й вільні частини негайно перекинути до Жмеринки, Калинівки й Козятина...»
Здобуття Жмеринки відкривало перед червоними шлях для удару в запілля Запорізького корпусу. Коли вранці 20 березня 2-га радянська повстанська дивізія розгорнула наступ на Умань — Христинівку, запорожці ледь стримували ворога. Водночас частини 1-ї Української радянської дивізії за допомогою повстанців зайняли Могилів-Подільський, довершивши оточення південного угрупування Армії УНР. «Кліщі, у які потрапив Запорізький корпус петлюрівців, невблаганно стискалися», — згадував радянський командувач В. Антонов-Овсієнко.
Намагаючись урятувати становище, генерал Ф. Колодій об’єднав під своїм командуванням війська південної групи Східного фронту, Запорізького корпусу й частин Південно-східної групи. Але загроза цілковитого оточення спричинила деморалізацію серед командирів та вояків. Уранці 21 березня нарада командирів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років», після закриття браузера.
