Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

Чи споживу, а чи відпущу — моя на те воля.

/210/ Глупий — хто із сильнішим надумав посперечатись:

Не переможе, а до ганьби — добавить ще й муку».

Ось що мовив стрімкий, з широкими крилами яструб.

Ти ж голос правди, Персе, почуй, а гордині — цурайся[144].

Не для бідоти пиха, але й знатний з нею нелегко

Впоратись може: важким тягарем наляже на нього,

Хай лиш ускочить в біду. То краще, і то набагато,

Стежкою правди іти, бо, врешті, вона, над пихою

Гору бере. Та лише по біді з цим погодиться дурень.

Мовиш ти слово криве — й одразу Орк[145] підбігає.

/220/ Правда ж іде напрямець, хай як не крутять словами

Ті дарожери, що манівцем повести хочуть справу, —

Йде вслід за ними, оплакує місто і звичаї люду,

Млою вповита, на тих раз у раз накликаючи біди,

Хто проганяє її, хто судить — несправедливо.

Інша річ — там, де житель місцевий, як і захожий,

Чесний знаходять суд, де переступ — у забороні:

Місто квітує, квітує і люд у місті такому.

Злагода[146] там — годувальниця молоді: далекозорий

Зевс — жахної війни на смертних тоді не зсилає.

/230/ До праволюбних Голод[147] не йде, ні чорна Невдача —

Чесної праці плоди безжурно вони споживають.

Живить їх щедра земля, а дуби гіллясті у горах —

Сиплють для них жолуді, у дуплах — меду доволі.

Вівці — ледве бредуть, так важить вовна добірна.

Жони — родять дітей, а вони — до батька подібні.

Мають по вінця всього, на суднах у море рушати

Й не помишляють[148]: земля усілякі достатки дає їм.

В кого ж у серці пиха, а на мислі — діло негідне,

Тому всевидящий Зевс за все одплатить належно.

/240/ Терпить все місто, бува, з вини когось одного лиш,

Що полюбля манівець і лихе щось задумує завше.

Ось на таких і зсилає Кронід із неба страждання:

Голод і пошесті різні — й люд до ноги вимирає,

Діток не родять жінки, домівки — занепадають

Волею Зевса, що править Олімпом; чи ціле військо

Він їм винищує, а чи розвалює стіни круг міста,

Чи їхні судна усі у морі бурхливому топить.

Ось на такі його вироки й вам, волóдарі, варто

Зважити добре: боги — побіч нас[149], і ясно те бачать,

/250/ Як ото словом кривим, сміючись із їхньої кари,

Люди життя один одному можуть поруйнувати.

На годувальниці нашій, землі, є аж три міріади[150]

Сторожів Зевса безсмертних, смертного люду дозорців:

Прав пильнують вони, зауважують кожен переступ;

Млою сповиті — не вгледіти їх — усю землю обходять.

Є іще, зроджена Зевсом, діва праведна — Діка:

В шані й славі вона у богів, що живуть на Олімпі;

Щойно хто скривдить її, порушивши правду, — одразу

Побіч отця свого сівши великого, Зевса-Кроніда,

/260/ Мислі кривдні йому сповіщає, щоб і народ весь

Кару поніс за волóдарів помисли хитролукаві —

Вироки їхні криві, що з правдою йдуть урізнобіч.

Дбайте про те, владарí-дарожери, щоб не чинити

Кривди, а щоб кривосуддя чинити — й не помишляйте.

Іншому хто чинить зло, той зло собі ж таки чинить.

Рада лиха — для самого порадника річ найлихіша.

Зевсове око зауважить[151] усе та й ум усе схопить.

Схоче — спостереже, й від нього не приховати,

Як там хто суд веде, хай тут, хай в іншому місті.

/270/ Нині й сам між людьми жити чесно я не хотів би[152],

Й сина до чесності б не закликав: що менше у кого

Честі, то швидше такий доможеться правди у світі.

Та Громовержець, вірю, однак, цього не потерпить.

Зваж-но, Персе, на це, вклади цю розвагу у серце[153].

Голосу Правди слухати вмій, насилля — цурайся!

Це ж бо Кроноса син уклав закон такий людям.

Риби, і звірі, й крилаті птахи — жеруть одні одних[154],

Бо споконвіку не відають, хижі, що таке правда.

Людям — правду Зевс дарував, з усього найкращу,

/280/ Тих, хто, слугуючи їй, хоче слово казати правдиве, —

Щастям-добром обдаровує Кроній далекоглядний.

Хто ж неправдиві даватиме покази, хто присягає

Криво, хто Правді ран завдає, лиходій з лиходіїв, —

Хиріти будуть у нього нащадки, щораз марніші.

Чесний в присягах — гарні матиме паростки роду.

Я ж із добром кажу це тобі, нерозумнику Персе,

Діло ж нехитре — всілякого зла у житті натворити:

Стежка до нього близька, до зла — рукою подати.

А до добра, щоб дійти, то тут боги постарались —

/290/ Коштує поту добро[155]: стрімка туди, довга дорога.

Спершу — ледве бредеш, коли ж сягаєш вершини, —

То із важкої — стає та дорога на диво легкою.

Той найвартніший, хто сам із собою все обміркує:

Зважить — як завтра, а як під кінець найкраще вчинити.

Гідний і той похвали, хто пристане до мудрої ради.

Хто ж ані сам міркувати не звик, хто й інших не чує

І не вкладає до серця порад — безкорисна людина.

Ти ж пам’ятай, що раджу тобі, й працюй заповзято,

Персе, нащадку богів![156] Для Голоду будь ненависний,

/300/ А для Деметри в вінку колосковім, дарительки хліба, —

Любленцем будь; у