Читати книгу - "Волинь"

— Ну й проклята грязюка.

Сергій посміхавсь у вус. Дивився на Володька з-під лоба й ловив його думку. По часі він сказав:

— Гроші є. А не стане — зложимось!! Це вийшло зовсім певно й відважно. Але Никон і Кіндрат ще більше замовкли, а Володько сказав:

— Ну, а що там на селі? Гуляють хлопці?

— Гуляють! Аж курить! — одразу озвався Кіндрат, — В суботу у Химки весілля. Тараска вчора витягнули з болота ледве живого. Напився в мозок.

— А Йон знову побив людвищан. На другу неділю збираються до Башковець, — сказав Никон.

— Хто?

— Антін, Ілько, Йон, твій Демид. Там весілля…

— І не бояться. Хіба тамті забули за празник?

— Кого наші бояться? Коли до чого — Йон підступить: тарах в зуби, і справа скінчена. А дівки аж пищать. Йон двом нараз голови розбив. Тарахнув дрюком, вправо, вліво!.. Було сміху.

— Десять пляшок, кажуть, випили…

— Було. Дай, Сергію, папірка!

— Не маю. Хіба з газети.

— Давай хоч бібулу. Треба б купити папірка.

— Завтра йду до Крем'янця. Можу купити, — сказав Володько.

— Йдеш до міста? — перепитав Сергій, — Пішки?

— Так.

— Чекай до середи. Буде ярмарок. Під'їдеш, ще й чарку вип'єш, — сказав Кіндрат, посміхнувся.

— Ні. Йду завтра. Вибори будуть, голосування.

— Ого! А це ж куди вибори? — здивувався Кіндрат.

Володько почав пояснювати. Кіндрат і Никон деякий час слухали, але після почали все виразніше проявляти байдужість. А Сергій все сидів, все мовчав і все посміхався. Вечір тягнувся мляво. Володько почував велику втому, розпитався, що зробили з дошками й чи розчистили клуню, та відійшов.

Була чорна, осіння ніч. Неба зовсім не видно. У глибокій темноті грузли хати, і тільки десь-не-десь проривалось кволе світло з вікна. Коло Габеля стояло кількох людей, а в шкальні ясно світилось і було гамірно.

На другий день Володько відійшов до Крем'янця. Погода все псувалась і до вечора почав сіяти дрібний дощ. Дорога розбилась зовсім. Втомлений і голодний вернувся Володько аж ііізно вночі, а вже до рання на магазині й на всіх видних місцях були міцно наліплені плакати. Час від часу перед ними хтось зупинявся й довго, вперто читав.

Але за пару днів коло тих плакатів з'явилися інші. Володько зустрів Сергія.

— Не знаєш, хто то поналіплював оте? — показав один зірваний з числом двадцять два.

— Козак, — сказав Сергій, — Вчора в нього була нарада. Сидів комендант, війт. Довго пили. Кіндрата також поїли. Після він і порозліплював…

— Кіндрат?

— Він. Але я зустрів його й кажу: дурний. Будеш оте розліплювать? «А що?» — питає. Сховай на оселедці. Він порозліплював кілька, а решту ми сховали. Бачив, як порозліплював? Вітер вже, напевне, їх підібрав.

— В неділю в Крем'янці віче. Не хотів би піти? — сказав між іншим Володько.

— В неділю? А весілля?

— В суботу відтанцюєм, а в неділю махнем. Ні? Це варто, Сергію.

Сергій замовк. Думав, що має робити. Умовився з Мокриною, що буде танцювати на весіллі, аж тут перешкода.

— Добре! — викрикнув Сергій по часі й тріпнув правою рукою. — Підем!

Дні поволі тягнулись. Сльозливі, похмурі дні. Сіяв дощ, шумів вітер. Дерева вертілись то вправо, то вліво, на всі боки, мов дівчата на весіллі. Спадало листя, летіло з вітром, куди той хотів. Поля пустіли й пустіли, ніби забуті й залишені. Навіть пастушки трималися лісу й запусту угорських хащавин. Там тепер весь час куріло, звідки неслися виспіви Кузьмової Христі, там десь бебкав Ех-тоїв німий, що, не дивлячись на свій вік, все ще пас худобу. Кузьма також не мав пастуха, через те вигонила Христя. Часом приходили туди парубки, починались жарти. Під деревом горіло велике багаття. Дим вився навкруги, а з галузок скапували краплинки роси на голови.

Володько любив такий час. Пригадував своє хлоп'яцтво, і тягнуло його туди, до веселого товариства. Але не міг відважитись піти туди. Зовсім відбився від своїх, відучився з ними говорити, не знав, що має з ними робити.

Йшов сам у поле, у ліс… Блукав по запусті й придивлявся до всього. Ось пень, що його зрізали колись з батьком. Рівний, гладенький, вогкий. До нього прилипло кілька палькатих, поруділих кленових листочків. Он той вже встиг обрости пасинками. Там далі гурт струнких осичок. Листя їх вже майже осипалось, тільки трохи лишилось, але й те весь час хвилювалось, тремтіло й, здавалось, ось-ось одірветься. Коло деяких пнів росли купами опеньки. Не хотів їх збирати, бо не думав скоро вертатись до хати. Чув себе добре на самоті з природою. Якась солодка туга входила в душу. Все більші й більші думки огортали його. Іноді вилазив на високий пень, ставав, дивився перед себе, а після починав співати. Голосно, сильно співав і сам слухав свій спів, сам ловив його звуки, що летіли далеко, далеко туди, в хащі.

Після йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний куточок, обставлений молодими берізками. Чудові, веселі дерева. Кора їх свіжа, біла, ніби мальована, тоненькі, бронзові галузки, легкі, округлі листочки. Поміж ними клен старий, насінник стоїть, ніби для захисту. Ось виглянуло на хвилинку сонце й пригріло сюди… Володько присів на погнилому пні проти сонця. І стала перед ним Ганка. Виразно бачив її сині, як небо, як волошки, очі… І бачив усміх її, ніби усміх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осінню пору. А в серці відчув солодкий, тремтячий неспокій…

Спустив голову й опер її на руки, вперті ліктями в коліна. Довго дивився вниз на свої мокрі, з прилиплим листом чоботи.

Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на неї і чув голос її, і бачив очі… Прийди, кохана, прийди! Не хочу нічого, лиш бачить хочу тебе!

Марив, снив, тягнувся в незнане — велике, широке, чарівно незнане… Хотів кохати свіжою, палкою й криштально чистою любов'ю. Такою, як описують в книжках, такою, як в піснях співають, такою ніжною й разом твердою, такою звучною й разом тихою любов'ю.

Йшов час, небо все більше від заходу відкривалося, вітер сюди й туди розкидав великі хмарини, ніби вони перешкоджали йому кудись бігти. Нарешті майже зовсім розкидав. Небо зісталось синє й чисте, лиш час від часу гналась по нім хмарина, ніби квапилась догнати тих, що втікли за обрій.

Сонце через те зайшло свобідно й червоно. Весь захід ніби облився червоним, а