Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— Слухайте, Сміян! — загримів він на всю силу свого районно-командного голосу. — Що ви собі дозволяєте? Як ви смієте? Товариш Сирота — відповідальний працівник обкому партії, а ви…

— Не піддавайтесь паніці, товаришу Стуконіг, — надійно забарикадувавшись в машині, прошамкотів Сирота. — Займіть свою диспозицію за партійним бруствером і не піддавайтесь на провокації апологетів і адептів вейсманізму-морганізму. Ми поведемо по них вогонь крізь інші амбразури.

Хряснули дверцята передні й задні, машина крутнулася на місці й покотилася геть, не доїхавши до пиріжків з потрібкою, від контори здивовано ніс своє широке черево Паталашка, з-поза нього вискочив зрозпачений Щириця, махав руками, намагаючись затримати своє рідне начальство, повернути до свіжих кров’яних ковбас.

Все марно!

— Ну, Сміян, — витримуючи безпечну відстань, звернувся до мене Щириця, — гарненьку ж ви собі викопали яму! Даремно смієтесь, ой же ж даремно! Як нам скаже партія, то ми вас підштовхнемо туди швиденько і чепурненько. Так що я б на вашому місці не сміявся, а плакав…

Рівно через два тижні в обласній газеті «Нижньодніпровська правда» з’явилася величезна, майже на цілу сторінку стаття: «Вейсманістсько-морганістське кубло в серці українських степів». Підписано: Гаврило Карташ. Ім’я наше рідне Гаврило. Прізвище якесь турецьке. Псевдонім? Але обізнаність така, ніби в нього над вухом стовбичило подружжя Щириць. Плюс підлотність Сироти. Гаврило. Гав-рило.

Про Черкаса: так званий професор, який всюди афішує, що має намір подарувати людству нові способи обробітку землі. Так ніби ми не маємо стрункої системи, розробленої академіком Вільямсом і вдосконаленої й збагаченої академіком Лисенком.

Про мене: якийсь Сміян під крильцем у Черкаса взявся за сою, цю чужу нам рослину, якою ще до війни агенти японського імперіалізму пробували підірвати колгоспний лад на Україні. Треба розібратися, чиє завдання виконує Сміян.

Професор ще й досі перебував у стані загрозливому, я з жахом уявив собі, як подіє на нього ця мерзенна писанина, мерщій кинувся до його будиночка, щоб запобігти катастрофі, та коли відчинив двері до книжкової печери, на дні якої всі ці дні лежав Олексій Григорович, то мало не заревів од горя й розпуки: професор, у старовинному товстому халаті, в чорних валянцях, сидів біля грубки, повної розжареного коксу, і спокійно читав «Нижньодніпровську правду», а точніше — статтю «Вейсманістсько-морганістське кубло в серці українських степів»!

— Олексію Григоровичу! — простогнав я. — Нащо ви читаєте оту гидоту? Киньте її в піч! Це все негідник Сирота! Я не сказав вам, не хотів вас турбувати… Він добрався вже й сюди, був тут… Я з ним трохи по-чоловічому… Воно втекло, а тепер…

Професор поглянув на мене з-за газетки якимись несподівано помолоділими очима, і голос у нього теж був молодий, бадьорий, без будь-якого сліду вчорашньої недуги:

— Це корисне читання, Миколо Федоровичу. Треба знати ворога і його зброю. Найгірше — це невідомість і невизначеність. Невизначеність — це кошмар. З цього приводу я завжди повторюю рядки Бодлера:

Nous imitons horreuz! La toupie et la boule

Dans Leur valse et laurs bonds, meme dans nos

La Curiosite nous tourmente et sommeils nous roule,

Comme un Ange cruel qui fouette des soleils.

— Я не знаю французької, Олексію Григоровичу, та й хіба оце тепер нам до французьких поетів! Для мене головне — ваше здоров’я, тому я б оцю газетку…

— Ось тут ви глибоко помиляєтесь, Миколо Федоровичу, — професор нарешті прибрав з-перед своїх очей проклятущу газету, він уже забув про неї, запалившись дорогими йому думками: — Французька поезія — це один з наріжних каменів нашої духовної світобудови. Ви скажете: Шевченко, Пушкін. Це так. Але є ще великий світ, в якому ми так само повноправні, як у своєму малому рідному світі. Двадцяте століття почалося з присуджень щорічних Нобелівських премій. Як ви думаєте: хто був першим Нобелівським лауреатом за літературу? Толстой, Чехов, Горький! Ні, французький поет Сюллі Прюдом!

— Олексію Григоровичу! — вигукнув я. — Вас розпинають на хресті, а ви про Нобелівських лауреатів і якогось Сюллі Прюдома! Хто його знає? Що він нам? Нам своє робить!

— Ага, своє. Щоб стати справжнім ученим коло землі, вам треба неодмінно знати латинь, бо римляни, щоб прогодувати свою зажерливу столицю, вимушені були, може, вперше в історії створити справжню сільськогосподарську науку. У Лукреція Кара в його поемі філософія землі передує філософії світу. Від римлян — до греків. «Труди і дні» Гесіода треба читати не в перекладі, а в оригіналі. І все це, зауважте, поеми, тобто поезія.

Я підійшов до Черкаса, обійняв його за плечі.

— Для мене найвища поезія — ваше здоров’я.

Він задвиготів під моєю рукою цілими кілотоннами енергії, прогримів, як ті громи весняних бур:

— Сарданапал і Валтасар! Я вже здоровий, як у перший день творення! Вже не сліпі удари злобного архангела падають на мене, а дрібні укуси пігмеїв і невігласів, а коли бачиш і знаєш ворога, то знайдеш і силу і вміння боротися з ним!

Він тяжко помилявся, попри всю його мудрість і майже нелюдський життєвий досвід! Ворог не визначився, не став на чесну прю, не явив свого лика, лишався й далі невидимим, але всюдисущим, заповнював увесь простір і отруював той простір злобою й ненавистю. Як у Тредіаковського: «Чудище было огромно, обловно, стозевно и лайяй…». Безіменний Гав-рило з обласної газети за тиждень перескочив до газети республіканської, яка за існуючою в інквізиторсько-єзуїтській системі субординацією не могла передруковувати матеріалів з нижчих за рангом видань, зате мала відповідну рубрику під назвою «Огляд преси», де заохочувалися або засуджувалися виступи провінційних співбратів. Отож, «Радянська Україна» під рубрикою «Огляд преси» фактично передрукувала статтю «Нижньодніпровської правди», ще й додавши кілька грізних повелінь «покласти край», «навести порядок», «очистити атмосферу». Підпису під «оглядом» не було, Гав-рило виступав тепер од імені всієї редакції, тобто від Радянської України і її народу.

Ховати газету від професора вже не було сенсу, надто що Щириця знов мене випередив, але, принісши свій данайський дар, не услизав, як вуж, з Черкасової оселі, а нахабно розсівся на улюбленому кріслі Олексія Григоровича і майже з залассям спостерігав, як старий чоловік, стоячи біля вікна, щоб було видніше, прочитує, може, останній свій смертний присуд.

Я так і застав їх: один напружено виставивши копили своїх щелеп, спопеляє поглядом василиска свою безпомічну жертву, інший стоїть з газетою біля вікна, пробує читати, але в нього