Читати книгу - "Аналітична історія України"

є понад чутливою: досить висадити в повітря кілька мостів, і «распоряжєнія єго вєлічєства» прийдется знову рік везти до Якутска, як у добрі старі часи. Простіше кажучи – шлях ірландських шінфейнів. Але ж, ні, ми – культурні люди, – подайте нам Христа ради шматочок автономії. Значить, – що ж? – уже відчували себе частиною Росії, хіба не так? От і не дивно, що замість автономії – отримали чергову різанину жандармського полковника Муравьєва; адже – не тією мовою, яку вони розуміють, ви розмовляли з ними, панове. Ми толерантні, кажете? – Ой, радше, байдужі до всього…

А ще при цьому вважають себе нащадками козаків: не до віри. Хіба що отих – «реєстрових», що рівно змагалися за кожну зайву вакансію; хоч королівську, а хоч і царську. Дивні, дивні люди населили Україну у XX ст., нічого не скажеш…

Але, повернемося до професора М. Грушевського. На часи революції він був уже відомим українським істориком, але – що ж він, власне, там зробив? Якщо формулювати коротко, то він тільки відновив істину. Але, з іншого боку, – чи не на цьому полягає обов’язок історика, чи не саме це є його вищим можливим досягненням? Бо в російській історії, з самих її початків, з XVIII ст., зі шкіри вилазили, пнулися представити справу так, ніби від Олега та по біжучого російського монарха, – тягнеться неперервний історичний ланцюг російської історії; власне – «русской історії». А Україна – це глуха «окраіна вєлікой дєржави Россійской», якісь там «малороси» «где-то на югє Россії»; та, більш-менш успішно впоїли цю дурість і світові. Цьому дуже сприяло підкрадене Пєтром і слівце «Русь» («якби не ми, то як вас величать?», Л. Костенко), та з великим рейвахом відсвятковане фіктивне «Тисячєлєтіє Россіі». Але, процитуємо краще з цього приводу сучасну точку зору:

За основу історичної схеми М. Грушевський обрав самостійний розвиток українського народу. Він заперечив наявність «общерусской» історії, як і «общерусской» чи давньоруської народності, засвідчивши, що Київська держава – справа генія українського етносу, появу якого учений позначив IV ст. н. е. Так само він відкинув будь-які претензії російської історіографії на давньоруську історію, вказавши, що російська історія має шукати власне коріння у Володимирському та Московському князівствах.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 22)

Викладено стисло та точно, але – дозволимо собі дещо продовжити. М. Грушевський чудово ствердив факт, та не зробив з нього, можливо, подальших висновків. Що й відбилося в кінці на його власній концепції національно-культурної автономії.

А висновки тут – дуже й дуже прості. Як Росія має починатись з Володимирського та Московського князівств, з яких Володимирське було колонією Києва, а Московське – вже його колонією, – то треба робити й завершальний крок. Ствердити, що як колишні колонії Києва остаточно звільнилися від нього внаслідок війни 1169, то й наступні претензії Росії на Україну є не більш обґрунтовані, аніж були би претензії США чи Нової Зеландії на Великобританію; або Сенегалу – на Францію.

Отже, й виникає питання, як усе це є в принципі давно відоме, то чому ж повз цього проходили і продовжують проходити українські історики; від Грушевського, який не міг цього не розуміти, – та по наш час? – інерція мислення, чи може щось гірше?

Може тому, що це є несумісне з якимись там автономіями?

На виправдання такого, чи то невігластва, чи то національної сліпоти, було складено спеціальну психологічну мотивацію, виправдання, про яке доволі відверто пише Валентин Мороз. Вважаючи, таку мотивацію за абсолютно хибну. Мотивація – не надто складна. Це те саме, класично російське, негідне українців, як би воно: «І нєвінность соблюсті, і капітал пріобрєсті». Тобто, не дратувати росіян вимогами повної незалежності, а там потихеньку щось і собі вибороти.

Завчасний та повний психологічний прорахунок тут полягав на тому, про що вже писалося вище, – на повній різниці підходів, ставлень. Бо для середнього росіянина, після трьох століть окупації, все що є українське, ще полишилося ним, – є невимовно дратівливе, не до сприйняття. Отже, він однаково не захоче чути, що про незалежність, що про якусь там «автономію». Для нього є однаково неприйнятне все, що може послабити підґеноцидний статус України – безправної російської колонії. Пригадайте, не треба далеко ходити, вислів нашого видатного історика Ярослава Дашкевича:

Правду кажучи, я не зустрів навіть найдемократичнішого росіянина, близької мені людини, яка б серйозно думала й визнавала, що Україна має бути незалежною державою. Може, це усвідомлювати гірко, але це, на жаль, правда.

Автор – теж не зустрічав, та й від людей про таких не чув. От тільки – до чого тут оте – «на жаль»? Колонізатор та грабіжник – полишається колонізатором та грабіжником, та жаль з цього приводу, – почуття абсолютно недоречне.

Українець терпить над собою москаля, але не полюбляє поляка, а поляк – розумніший від нього, тому завжди живе краще. Так от, і вчіться ж у нього, у поляка. Це він вигадав оте несмертельне гасло: «За волю, нашу і вашу!», але подумаємо – до кого він за цей час із ним звертався? Добре відомо, – до кого завгодно: американців, кубинців тощо. Але ж – тільки не до росіян; ніколи, навіть у тому 1917. Може виникнути слушне запитання, а – чому? – відповідь проста. Тому що підданому імперії не потрібно жодної там волі, крім однієї-єдиної, – «волі» гнітити інших. А такий партнером у визволенні нікому бути не може; якраз навпаки. Навіть у тій куцій та зачуханій «автономії». Бо, ще раз – з аґресором жодного співжиття бути не може, його треба тільки бити, аби хоч не нахабнів; тоді, може, й відстане нарешті. Чим і керувалися, загалом, наші предки докиївської епохи.

А, як покепкувати, то можна ствердити що в простому народному гаслі революційних часів: «Бий «красних» поки не побіліють, бий «бєлих» поки не почервоніють!» – було більше історичного та державницького сенсу, ніж у всіх Універсалах УЦР разом.

Завинив наш великий історик і ще в одному, – з отим дурним: «Україна не лише для українців». До чого це, власне, було? Адже можна було на той час у Берліні стати на Александерплятц та волати щоголосу: «Німеччина – для німців!»; або так само в Парижі вилізти на пляс де Конкорд та ревіти: «Франція – для французів!» – ніхто би й не прислухався, не обернувся, ґарантую. Бо там відомо з дитячого садку, що в Німеччині живуть німці, які розмовляють німецькою мовою, нікого дозволу на це не питаючи; а тому й