Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Тієї хвилі, коли він намагався себе заспокоїти, коли він, замість отієї будучини, що деколи уявлялася йому в честолюбних мріях, думав, щоб не розбудити ворога, який так довго спав, про будучину, обмежену родинними втіхами, у дворі пролунало торохтіння коліс.

Потім на східцях почулася повільна стареча хода, потім ридання і журливі вигуки, що ото так удаються слугам, коли вони хочуть виявити співчуття своїм панам.

Він хутко відчинив двері кабінету, і майже відразу ж до нього, без попередження, ввійшла стара пані з шаллю і капелюшком у руках. Її сиві коси облямовували чоло, тьмяне, мов пожовкла слонова кістка, і очі, які час оточив глибокими зморшками, набрякли від сліз.

— Ох, яке лихо, — сказала вона, — яке лихо! Я не зможу витерпіти його! Ні, звісно, я помру!

І, впавши у фотель коло самісіньких дверей, вона вибухнула плачем.

Слуги з’юрмилися на порозі, і не наважуючись рушити далі, поглядали на старого слугу Нуартьє, який, почувши з покою свого пана той галас, теж спустився вниз і тепер стояв позаду всіх.

Вільфор упізнав свою тещу, тож схопився з місця й підбіг до неї.

— Боже милосердний, що сталося, пані? — вигукнув він. — Чому ви у такому відчаї? А маркіз де Сен-Меран хіба не з вами?

— Маркіз де Сен-Меран помер, — відказала стара маркіза просто, без будь-якого виразу, наче її правцем поставило.

Вільфор позадкував і вдарився у поли.

— Помер!.. — прошепотів він. — Помер... так несподівано?

— Тиждень тому ми по обіді вирушили в дорогу, — провадила пані де Сен-Меран. — Маркіз уже декілька днів почувався недобре, та думка, що ми незабаром побачимо нашу любу Валентину, додавала йому мужності, і, попри те нездужання, він вирішив таки їхати. Не встигли ми від’їхати і шести льє від Марселя, як він зажив, як водилося, свої пігулки, а потім так міцно заснув, що воно видалося мені неприродним. Проте я не зважилася його розбудити. Раптом я побачила, що його лице стало червоне мов буряк, а жили на скронях страшенно набрякли. Усе ж таки я не стала його будити, бо вже настала ніч і нічого не було видно. Незабаром він глухо і страшенно зойкнув, наче йому стало боляче уві сні, і голова його рвучко відкинулася назад. Я погукала слугу, звеліла візникові зупинитися, почала будити маркіза, піднесла до його носа слоїчок із нюхальною сіллю, та вже всьому був край, він умер. Я дісталася до Екса, сидячи коло його тіла.

Вільфор стояв і вражено слухав.

— Ви, звісно ж, відразу погукали лікаря?

— Негайно. Але я вже сказала вам — то був край.

— Авжеж, та принаймні лікар визначив би, від якої недуги віддав Богу душу сердешний маркіз.

— О Боже, авжеж, він мені сказав, певне, то був апоплексичний удар.

— Що ж ви вдіяли?

— Пан де Сен-Меран завжди казав, що як він умре не в Парижі, його тіло повинні перевезти у родинний гробівець. Я звеліла покласти його в олов’яну домовину і тільки на декілька днів його випередила.

— Бідолашна матінко! — сказав Вільфор. — Такі клопоти після такого струсу, і це у вашому віці!

— Бог дав мені силу витерпіти все це; втім, і мій чоловік учинив би те саме, що зробила я для нього. Та відтоді як я його там лишила, мені весь час здається, ніби я зсунулася з глузду. Я більше не можу плакати. Щоправда, кажуть, у моєму віці вже не буває сліз, та, як на мене, поки страждаєш, доти мають бути й сльози. А де Валентина? Адже ми їхали сюди заради неї. Я хочу бачити Валентину.

Вільфор розумів, як недобре було б сказати, що Валентина пішла на бал, тож він просто відказав, що її нема вдома, що вона поїхала кудись із мачухою і зараз її погукають.

— Негайно, негайно, благаю вас! — сказала стара маркіза.

Вільфор узяв її попід руку й одпровадив до покою.

— Відпочиньте, матінко, — сказав він.

Маркіза глянула на цього чоловіка, що нагадував їй доньку, яку вона ревно оплакувала, ту доньку, яка ожила для неї у Валентині, а потім, уражена словом «матінка», вибухнула сльозами, упала навколішки перед кріслом і притулилася до нього сивою головою.

Вільфор доручив подбати про неї жіноцтву, а старий Барруа піднявся до свого пана, схвильований до самісінької глибини душі: понад усе старих лякає те, коли смерть на хвилю відходить від них, щоб закатрупити іншого старигана.

Потім, поки пані де Сен-Меран, так само навколішки, палко молилася, Вільфор винайняв ридван і сам поїхав по дружину й доньку до пані де Морсер, щоб завезти їх додому.

Він був такий блідий, коли з’явився у дверях вітальні, що Валентина кинулася до нього, скрикнувши:

— Що сталося, тату? Лихо?

— Приїхала ваша бабуня, Валентино, — відказав Вільфор.

— А дідусь? — запитала вона, здригнувшись уся.

Замість відповіді Вільфор узяв її попід руку.

І це було вчасно: Валентині стало недобре, і вона заточилася; пані де Вільфор підхопила її й допомогла чоловікові посадити падчірку у ридван, пов­торюючи:

— Оце диво! І хто б міг подумати! Справді, дуже дивно!

І засмучена родина хутко поїхала, напнувши свою скорботу, немов траурне покривало, на решту вечора.

Унизу коло східців Валентина зустріла Барруа, який чекав на неї.

— Пан Нуартьє хоче вас бачити сьогодні, — сказав він.

— Скажіть йому, що я зайду, як відвідаю бабусю, — відказала Валентина.

Своїм чуйним серденьком вона зрозуміла, що пані де Сен-Меран понад усіх потребує її о тій порі.

Валентина застала бабусю в ліжку. Безмовні цілунки, сум, що наповнював серце, уривчасті зітхання, гіркі сльози — ось єдині подробиці того побачення; тут-таки присутня була, попід руку зі своїм чоловіком, і пані де Вільфор, переповнена шанобливим співчуттям, принаймні зовнішнім, до сердешної вдови.

За якусь часину вона схилилася до чоловікового вуха.

— Із вашого дозволу, — сказала вона, — я ліпше піду відціля, тому що мій вигляд, здається, ще дужче засмучує вашу тещу.

Пані де Сен-Меран почула ті слова.

— Авжеж, авжеж, — прошепотіла вона Валентині, — нехай іде собі, але ти залишайся, неодмінно залишайся.

Пані де Вільфор пішла, і Валентина лишилася сама коло ліжка своєї бабуні, тому що королівський прокурор, засмучений цією несподіваною смертю, пішов разом із дружиною.

Тим часом Барруа повернувся нагору до пана Нуартьє; той чув гамір, що знявся в домі, тож, як ми вже казали, послав старого слугу дізнатися, що там коїться.

Після його повернення погляд старого, такий жвавий і, головне, такий розумний, допитливо зупинився на посланцеві.

— Велике лихо скоїлося, мосьпане, — сказав Барруа, — пані де Сен-Меран приїхала сама, а її чоловік віддав Богові душу.

Сен-Меран і Нуартьє ніколи особливо не дружили; проте відомо, яке враження справляє на будь-якого старигана звістка про смерть однолітка.

Нуартьє завмер, як ото людина, що засмучена горем або поринула у свої думки, а потім заплющив одне око.

— Панну Валентину? — запитав Барруа.

Нуартьє дав на здогад, що так.

— Ви хочете її бачити?

Нуартьє потвердив це.

— По неї, либонь, поїдуть