Читати книгу - "Українське письменство"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Обидві статті мають предметом мої читання з найновішого українського письменства на учительських курсах у Житомирі. Тов. О. Демчук пише, як самовидець, — видимо, він був одним із добровільних одвідувачів моїх лекцій, оскільки акуратним — не знаю, а що цілком некомпетентним в своїх переказах та міркуваннях з приводу того, що чув і бачив, — про це виразно свідчить його замітка. Я. Савченко — колишній поет, нині фейлетоніст «Більшовика» на літературні теми; пише він, почасти спираючись на Демчука, а почасти — ні на що не спираючись.
Почну з кореспонденції т. Демчука, щоб читачеві ясні стали рівень його розуміння та надійність його посвідчень.
Перш за все — щодо назви замітки: «Неокласичні ґастролі Зерова». Я не хочу брати під сумнів добросовісності т. Демчука і охоче припускаю, що ця назва належить людині, що переглядала його замітку перед друком. Коли т. Демчук справді був на курсах, він хіба лиш розминувшися з правдою може сказати, що в свої читання я вніс будь-яку літературну партійність. Зерова-«неокласика» на курсах він, напевне, не бачив — в своїх лекціях я стараюсь якнайдалі одійти від суб’єктивізму в характеристиках та оцінках.
Для доказу пошлюсь на т. Шамрая, що, критикуючи моє «Нове українське письменство» в ч. 6 «Червоного шляху», дав своїй статті характеристичну назву — «На шляху до об’єктивної історії письменства».
Тепер два-три приклади того, який нещасливий переказ знаходять факти в дописові т. Демчука.
Лекції свої з найновішого письменства я розпочинаю звичайно з соціологічної характеристики: суспільні обставини 80—90-х рр., капіталізація країни, зростання великих міст і повстання т. зв. буржуазної демократичної інтеліґенції. Потім починаю приглядатись, як всі обставини позначились на українському культурному житті. Приходжу до висновку, що українське суспільство переживало весь цей процес з запізненням і не завжди в різних типових формах, а через те і нові погляди політичні, і нові літературні смаки у нас не виявились яскраво. Прикладом мені служать для початку 900-х рр. — літературні заходи Вороного й Коцюбинського, для пізнішого часу — позиції «Ради» та «Української хати».
Весь цей уступ з моїх читань т. Демчук переказує так: «Зупинившись на «хатянах» та «радянах» як основних літшколах (?) передреволюційної доби, лектор перейшов»… А в кінці розпучливо-обурене питання: «А соціологічний підход до мистецтва? — Байдуже».
Ні, т. Демчуку, не байдуже. Але лектор не винен, коли його випадковий слухач, зайшовши на лекцію, розраховану для більш підготованої аудиторії, цей «підход» проспав. Бо ж для кожного ясно, що «радяни» і «хатяни» — зовсім не літературні школи, і коли розмова йшла про них, то якраз тому, що лектор стежив за відбиттям суспільних обставин на розумових настроях громадянства.
Другий приклад — Тичина. Торкнувшися т. зв. «кризи» Тичини, я перейшов до відношення поета до революції і помітив у цьому відношенні три доби: 1) добу «Сонячних кларнетів» («Як страшно: людське серце до краю обідніло»), 2) добу «Плуга» — упокорення перед стихійною силою революції, приглядання до неї і 3) добу останніх творів: «Сковороди», «Ярославни» — прийняття революції, гімн «вітрові з України». Але… абетка мистецтва: одна річ — зрозуміти і прийняти розумом — сформулювати, і друга річ — відчути дійсність по-новому, дати інший лад своєму світовідчуванню. Так сталося і з Тичиною: його поетика відстала од його мислі. Тичина як поет сформувався в добу передвоєнну, внутрішні зв’язки з селом у нього міцні, чутливість до народно-поетичної стихії величезна, лишила на нім свій слід і стара духовна школа — що ж дивного, коли йому не завжди дається мова точних наук, коли раз у раз у нього прориваються спіритуалістичні формули («Дух пройняв все»), або коли замість символістичного образу він, розумуючи, переходить до алегорії, до сухого логічного засобу, де так мало поетичної ткані і де так виразно знати часом сухий кістяк розмислової концепції.
Хто пізнає ці думки в таких зворушливо-безпомічних словах Демчука: «Тичина переживає кризу, бо вийшов із «свого званія» (?). Тоді Тичина був плоттю, коли був дяком, спіритуалом (?). А зараз лишилися ребра».
Або ще уступ про Савченка. Чи не він, до речі, спонукав останнього обрушити на мою голову свої роблено патетичні «бляшані» громи? Цитую:
«Савченка самого нема. Єсть бальмонтівська техніка (?), сологубівські великі літери (?), олесівський зміст… Очевидно, і «Світового жовтня» нема, й інших революційних поезій — нема». Запевняю тов. Демчука, що я зовсім не хотів глузувати з Як. Савченка, і ні «бальмонтівські техніки», ні олесівського змісту йому не приписував: таж таке сильне слово, як «бальмонтівська техніка» відносно невеликого версифікаційного мистецтва Савченкового могло згучати як іронія. Я просто перелічував елементи, з яких зложився український символізм (в тім числі говорив я і про Олеся драматичних етюдів), і характеризував я цей символізм як течію позверхову, що не спиралася на виразний, до краю з’ясований світогляд і вся полягала в наслідуванні блискучої манери російських і неросійських символістів. «Світового» ж «жовтня» я дійсно не торкнувся ні в цьому зв’язку, ні навіть тоді, коли говорив спеціально про відбиття революції в сучасній українській поезії, — так само, як не торкнувся і другої діаметрально протилежної настроєм поеми Савченкової, кам’янецького періоду, «Гуннів», — не торкнувся тому, що, на мій погляд, це твори не ориґінального поета, а підголоска, що підробляється під пануючий настрій, артистична вартість цих з різних авторів насмиканих поем невисока.
Але найкурйозніше непорозуміння з т. Демчуком трапилось там, де він переказує мої слова про форму у Рильського «інколи традиціональну, але безмірно далеку од форм і ритмів української провінціальної графоманії[70]. Т. Демчук чи недочув, чи просто не знав цього слова, тільки скрізь замість мого «графоман, графоманія» понаписував «барабан», «барабанщика». Як мені запевнити т. Демчука,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українське письменство», після закриття браузера.