Читати книгу - "11/22/63"

Водій поглянув знизу вгору на її нависле над ним громаддя і, спершу пустивши собі під лоба очі, впустив нас до автобуса. Коли я поліз до кишені по монети, щоби вкинути щось до каси, він прикрив її долонею.

— Не переймайтеся платою, тільки відступіть за білу лінію. Якщо зможете. — Він похитав головою. — Ну чому вони сьогодні не випустили ще з десяток додаткових машин, мені цього не добрати.

Він смикнув хромований важіль. Двері зачинилися складнем. З шипінням відпустили повітряні гальма, і ми покотилися, повільно, зате вперед.

Мій янгол не вгавав. Вона почала присікуватися до двох роботяг, чорного і білого, які сиділи зразу за водієм, тримаючи на колінах свої обідні бідончики.

— Ану підніміться, дайте сісти ось сій леді й джентльмену, зараз же! Ви що, не бачите, що в нього нога циркуляє. А він все’дно хоче побачити Кеннеді!

— Мем, все гаразд, — промовив я.

Вона й уваги не звернула.

— Вставайте, зараз же, ви що, в лісі росли?

Вони підвелися, намагаючись протиснутися серед здавлених людей глибше в прохід. Чорний роботяга недобре поглянув на доморядницю.

— Тисяча дев’ятсот шістдесят третій рік, а я досі мушу поступатися місцем якомусь білому.

— Ой-ой, яке лишенько, — докинув його білий приятель.

Чорний парубок наостанок зміряв моє обличчя поглядом. Не знаю, що він в ньому побачив, але він показав рукою на звільнені місця.

— Сідай вже, поки не впав, Джексоне.

Я сів біля вікна. Сейді пробурмотіла слова подяки й сіла поряд зі мною. Автобус рухався, наче старий слон, який ще здатен перейти в галоп, якщо мається запас часу. Доморядниця висіла захисною брилою біля нас, тримаючись вгорі за ремінну петельку, похитуючи стегнами на поворотах. А там чимало було чим похитувати. Я знову подивився на годинник. Стрілки підбиралися до десятої години, схоже, скоро вони переберуться й за неї.

Сейді прихилилася до мене, її волосся лоскотало мені щоку й шию.

— Куди ми їдемо і що ми там робитимемо, коли туди приїдемо?

Мені хотілося обернутись до неї, але натомість я вдивлявся в дорогу попереду, вишукуючи очима загрози. Чекаючи на наступний удар. Ми вже їхали по Західній Прорізній вулиці, яка одночасно була шосе № 180. Скоро будемо в Арлінгтоні, майбутньому домі «Техаських рейнджерів» Джорджа Буша[666]. Якщо все йтиме добре, ми досягнемо міської межі Далласа о десятій тридцять, за дві години до того, як Освальд зарядить першій набій у ту свою чортову італійську гвинтівку. От тільки, коли намагаєшся змінити минуле, справи рідко йдуть добре.

— Просто слідуй за мною, — сказав я. — І не розслабляйся.

6

Ми проїхали південну частину Ірвінга, де дружина Лі набиралася зараз сил після народження з місяць тому другої дитини. Їхали повільно, сильно тхнуло. Половина пасажирів нашого переповненого автобуса курили. Вулицями (де повітря гіпотетично було трохи чистішим) в одному з нами напрямку сунула сила-силенна машин. На задньому склі однієї ми побачили улесливе: МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ ДЖЕКІ, а на тому ж самому місці в іншої машини: ГЕТЬ З ТЕХАСУ КОММІ ПАЦЮК. Автобус кренився й похитувався. На зупинках чекали дедалі більші гурти людей: трясли кулаками, коли наш напакований автобус, навіть не зменшуючи швидкості, проїжджав повз них.

О чверть на одинадцяту, проминувши вказівник, що показував напрямок на «Лав Філд», ми виїхали на бульвар Гаррі Гайнса[667]. Аварія сталася за три хвилини після цього. Я плекав надію, що ми доїдемо без інцидентів, але залишався пильним, сторожко видивляючись, тож коли на перехресті Гайнс-бульвару та Інвуд-авеню на червоне світло помчав самоскид, я був принаймні наполовину готовим. Подібний випадок я вже пережив раніше, коли їхав на цвинтар Лонгв’ю в Деррі.

Я вхопив Сейді за шию і нахилив її головою до колін: «Вниз!»

За секунду нас кинуло на перебірку між сидінням водія й салоном. Посипалося скло. Заверещав метал. Стоячі ринули вперед волаючим згустком, з якого змахували руки, вилітали сумочки й святкові капелюхи. Білого роботягу, котрий був насміхався «ой-ой, яке лишенько», перегнуло навпіл через касу, що стояла в передній частині проходу. Дебела доморядниця просто зникла, похована під лавиною людських тіл.

У Сейді кровив ніс, а під правим оком, мов тісто, уже сходила пухлина. Водій скособочено розпластався на кермі. Широке лобове скло обсипалося, і вулиця попереду зникла, затулена металом з іржавими плямами. Я прочитав АЛЛАС ДОРОЖНІ РОБО. Від самоскида густо тхнуло гарячим асфальтом.

Я обернув до себе Сейді.

— Ти в порядку? Голова ясна?

— Все гаразд, просто шок. Якби ти не крикнув вчасно, мене б уже тут не було.

З людської купи в передній частині автобуса лунали стогін і плач. З цього завалу виборсався чоловік зі зламаною рукою і струсонув водія, той скотився зі свого сидіння. У центрі лоба у нього стирчав великий уламок скла.

— Ох ти ж, Боже мій, — скрикнув чоловік зі зламаною рукою. — Схоже, він геть мертвий!

Сейді вхопилася за парубка, котрого вдарило об касовий апарат, допомагаючи йому сісти туди, де щойно сиділи ми. Лице той мав бліде, стогнав. Я здогадався, що його кинуло вперед яйцями, вдаривши об касу; якраз все сходилося за висотою. Його чорний приятель допоміг мені звести на ноги доморядницю, але якби вона не залишалася при повному глузді, не допомагала нам сама, не думаю, щоб ми з ним упоралися. Пані мала фунтів триста живої ваги. Кров рясно лилася в неї зі скроні, ясно було, що цим комплектом своєї уніформи вона вже ніколи не зможе користатися. Я запитав, чи з нею все гаразд.

— Гадаю, так, але головою я вгатилася так, що бороньбо. Гадство!

Люди позаду нас в автобусі волали. Ось-ось почнеться панічна штовханина. Я став попереду Сейді, наказавши їй обхопити мене руками за талію. З таким, як я мав, коліном, розумніше, мабуть, було б мені триматися за неї, але інстинкт є інстинктом.

— Нам треба випустити людей з автобуса, — сказав я чорному роботязі. — Потягніть важіль.

Він спробував, але той не піддався.

— Заклинило!

Я подумав, що це суща дурня; я подумав, що це минуле його блокує. А сам я ніяк не міг допомогти йому смикнути. Бо мав лиш одну руку здорову. Доморядниця — з одного боку її уніформа вже просякла кров’ю, — ледь не збивши з ніг, проштовхнулась повз мене. Я відчув, як розчепилися руки Сейді, але вона одразу ж зчепила їх знову. Капелюшок на доморядниці сидів косо, його вуаль була забризкана кров’ю. Цей ефект виглядав