Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

Поява Смізер, — і тепер у високому, аж під пахви, корсеті, бо нова мода, що з'явилася 1903 року, саме коли тітонька Джулі й тітонька Гестер зійшли зі сцени, не дістала їхнього схвалення, — викликала бліду дружню усмішку на устах Сомса; Смізер, яка до дрібниць зберегла вірність старій моді, неоціненна служниця — такої тепер годі й шукати — усміхнулася у відповідь і мовила:

— Господи, та це ж містер Сомс! Нарешті ви завітали до нас! Як ваше здоров'я, сер? Містер Тімоті дуже зрадіє, довідавшися, що ви заходили.

— Як він себе почуває?

— О, як на свої роки, він тримається чудово; але він таки незвичайна людина. Я сказала місіс Дарті, коли вона була тут останнього разу: ото зраділи б міс Форсайт, місіс Джулі й міс Гестер, якби побачили, що йому й досі смакує печене яблуко. Щоправда, він зовсім оглух, хоч, я вважаю, це на щастя. Бо інакше що б ми робили з ним під час повітряних нальотів?

— А-а! — сказав Сомс. — А що ж ви з ним робили?

— Ми просто залишали його в ліжку, а дзвоник провели вниз, у льох, отож нам з куховаркою було б чути, якби він подзвонив. Ми навмисно не говорили йому, що йде війна: так було краще. Я ще тоді казала куховарці: «Якщо містер Тімоті подзвонить, то хай там що, а я піду нагору. Мої любі господині, мабуть, поумлівали б, якби довідалися, що він дзвонив, а ніхто до нього не прийшов. Але він спокійнісінько спав під час усіх нальотів. А під час того денного нальоту саме купався в ванні. І гаразд вийшло, бо він міг помітити, що люди на вулиці дивляться вгору, — він часто виглядає у вікно.

— Так, так, — пробурмотів Сомс. Смізер ставала надто балакучою. — Я огляну дім, подивлюся, чи не треба щось зробити.

— Будь ласка, сер. Гадаю, що скрізь усе гаразд, хіба що в їдальні тхне мишами, і ми не знаємо, як їх позбутися. Дивно, що вони завелись: адже там не було жодної кришки, відколи містер Тімоті ще перед війною перестав сходити вниз. Але вони такі кляті, що ніколи не знаєш, де вони заведуться.

— Він встає з ліжка?

— Звичайно, встає, сер. Щоранку він прогулюється між ліжком і вікном, хоч і не наважується вийти з кімнати. І настрій у нього добрий: щодня уважно переглядає свій заповіт. Це його найбільше тішить.

— Я хочу, Смізер, побачити його, якщо можна. Адже, можливо, він схоче сказати мені що-небудь.

Смізер зашарілася від корсета по саме волосся.

— Оце-то справжня подія! — сказала вона. — Може, я поводжу вас по будинку, сер, а куховарку тим часом пошлю до містера Тімоті повідомити про ваш прихід?

— Ні, сходіть уже ви, — промовив Сомс. — А я походжу сам.

Перед чужою людиною не годиться виявляти свої почуття, а Сомс знав, що він розчулиться, коли блукатиме по кімнатах, де все навіюватиме спогади про минуле. Коли Смізер, схвильовано поскрипуючи своїм корсетом, пішла нагору, Сомс пройшов у їдальню і понюхав повітря. На його думку, пахло не мишами, а трухлявим деревом, і він уважно оглянув панелі. Беручи до уваги вік Тімоті, він мав сумнів, чи варто їх фарбувати наново. Ця кімната завжди вважалася найсучаснішою в домі, й губи й ніздрі Сомса ледь скривилися в кволій посмішці. Стіни над дубовими панелями були пофарбовані в соковито-зелений колір; важка металева люстра звисала на ланцюгу зі стелі, розділеної на квадрати імітацією сволоків. На стінах картини, що їх придбав Тімоті за дешеву ціну у Джобсона шістдесят років тому: три натюрморти Снайдера, два трохи підфарбовані малюнки — на одному хлопчик, на другому дівчинка — чарівні, позначені ініціалами «Дж. Р.», — Тімоті тішився, що це може бути Джошуа Рейнольдс, але Сомс, якому ці малюнки дуже сподобались, з'ясував, що це якийсь Джон Робінсон; і сумнівний Морленд: коваль підковує білого коня. Вишневі плюшеві портьєри, десять почорнілих стільців червоного дерева з високими спинками й вишневими плюшевими сидіннями, турецький килим і обідній стіл червоного дерева, завеликий як на таку маленьку кімнату, — ось їдальня, яка не змінилася ні душею, ні тілом, відколи Сомс пам'ятав її з чотирирічного віку. Він придивився до двох малюнків і подумав: «Я куплю їх на розпродажу».

З їдальні він пройшов у кабінет Тімоті. Йому, здається, ще не доводилося тут бувати. Від підлоги до стелі стіни були заставлені книжковими полицями, і Сомс почав зацікавлено розглядати їх. Одна стіна була, очевидно, присвячена повчальним книжкам, виданням яких Тімоті займався два покоління тому, — деяких книжок стояло по двадцять примірників. Сомс здригався, читаючи їхні назви. На середній стіні вишикувалися ті самі книжки, що й у бібліотеці батька на Парк-лейн, і він зробив висновок, що одного дня Джеймс і його молодший брат пішли удвох і придбали однакові бібліотечки. До третьої стіни Сомс підступив з особливою цікавістю. Ось де можна побачити смаки Тімоті. Так і є. Замість книжок — фальшиві корінці. Четверту стіну займало широке вікно з важкими гардинами. А навпроти стояло велике крісло з прилаштованим пюпітром червоного дерева, на якому, ніби чекаючи Тімоті, лежав номер «Таймса» за шосте липня 1914 року — той день, коли він уперше не зійшов униз, наче передчуваючи близьку війну. В кутку стояв великий глобус країн земних, де так і не побував Тімоті, глибоко переконаний в нереальності всього, крім Англії, і неспроможний подолати страху перед морем, який укорінився у нього після того, як однієї неділі 1836 року, відпочиваючи в Брайтоні, він разом із Джулі, Гестер, Свізіном та Гетті Чесмен виїхав на морську прогулянку і його занудило; а все це через Свізіна, який завжди щось вигадував і якого, хвалити бога, теж занудило. Сомс знав той випадок у всіх подробицях, бо чув про нього не менше як по півсотні разів від кожного з них. Він підійшов до глобуса й крутнув його; глобус тонко заскрипів і повернувся на дюйм, і Сомс побачив довгоногого павука, що здох під сорок четвертою паралеллю.

«Мавзолей!» — подумав Сомс. — Джордж правду казав!» І він вийшов і рушив угору сходами. На першій площадці він зупинився перед заскленою шафкою з опудалами колібрі, якими він так захоплювався в дитинстві. Вони здавалися точнісінько такими, як і колись, висячи на дротинках над пампасною травою. Якщо шафку відчинити, пташки не те що не випурхнуть, а навпаки — все це враз розпадеться. Ні, не варто навіть виставляти їх на розпродаж! І раптом йому згадалося, як тітонька Енн — люба, стара