Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

А може, вилізти й сказати водієві, що в «Озирисі» вже нікого немає? Ні, не можна. Чи відіслати його, заплативши наперед, з якимось дорученням? Наприклад, до Морозова. Равік вирвав з нотатника аркушик, написав на ньому записку, тоді порвав її і написав другу. Хай Морозов не чекає його в «Шехерезаді». Підписався він ім’ям, що перше спало йому на думку.

Раптом водій таксі ввімкнув мотор і рушив з місця. Равік визирнув з машини, але нічого не побачив. Невже Гааке сів туди, поки він'пи-сав записку? Він миттю ввімкнув першу’ швидкість, повернув за ріг і помчав за таксі. Крізь заднє скло не видно було нікого. Але Гааке міг сидіти в кутку. Нарешті він перегнав таксі. В темній кібіні нічого не можна було роздивитися. Він знову відстав, тоді наблизився до таксі майже впритул. Водій обернувся й вилаявсь:

— Гей ти, дурню! Хочеш мене притиснути до тротуару?

— У твоїй машині їде мій приятель.

— П’яна пико! — крикнув той. — Не бачиш, що машина порожня?

Тієї миті Равік і сам помітив, що лічильник таксі не ввімкнений. Він

рвучко обернув «тальбо» й помчав назад. Гааке стояв край тротуару й махав рукою:

— Алло, таксі!

Равік під’їхав до нього й загальмував.

— Таксі? — спитав Гааке.

— Ні. — Равік висунувся з вікна й гукнув: — Привіт!

Гааке, прищуливши очі, приглядався до нього.

— Що таке?

— Ми, здається, знайомі, — відповів Равік по-німецькому.

Гааке нахилився ближче, і з його обличчя зник вираз настороженості.

— Боже… пан фон… фон…

— Горн.

— Так! Справді! Пан фон Горн! Ну звичайно! Ото несподіванка! Де ви весь час були?

— У Парижі, а де ж. Сідайте. Я не знав, що ви приїхали.

— Я вам дзвонив кілька разів. Ви перебралися в інший готель?

— Ні. І далі мешкаю в «Принці Уельському». — Равік відчинив дверці. — Сідайте, я вас підвезу, и цій порі не так легко знайти таксі.

Гааке поставив ногу на приступку. Равік відчув його подих. Побачив червоне, розпашіле обличчя.

— «Принц Уельський»! — вигукнув Гааке. — Он воно що! «Принц Уельський»! А я дзвонив у готель «Ґеорґ П’ятий», хай йому біс. — Він голосно засміявся. — Там вас ніхто не знає. Тепер усе зрозуміло! Звичайно, «Принц Уельський»! Я переплутав. Не взяв із собою старого нотатника. Думав, що й так пам’ятатиму.

Равік не спускав з ока вхід до «Озириса». Ще якусь хвилину звідти ніхто не з’явиться. Дівчатам треба спершу переодягтися. Та однаково краще якомога швидше затягти Гааке в машину.

— Ви хотіли заскочити сюди? — по-приятельському спитав Гааке.

— Та думав. Але вже запізно. — Гааке гучно зітхнув.

— Правда, голубе. Я вийшов останній. Вони сказали, що закривають.

— Нічого. Однаково там у них нудно. Можна податися кудись-інде. Сідайте!

— А хіба ще десь відчинено?

— Аякже. У справжніх публічних домах тільки тепер і починається життя. А такі, як цей, — лише для туристів.

— Та невже? А я гадав… Цей наче теж непоганий.

— Та що ви! Є багато кращі. А це звичайнісінький бордель.

Равік кілька разів натиснув на педаль газу. Мотор то починав ревіти, то затихав. Равік добре розрахував: Гааке врешті заліз у машину і зручно вмостився на сидінні поряд із ним.

— Я дуже радий, що зустрів вас, — сказав він. — Справді радий.

Равік сягнув рукою понад ним і зачинив дверці.

— Я також радий.

— А все-таки тут цікаво! Повно голих дівчат. І як та поліція дозволяє таке! Мабуть, більшість із них хворі, еге ж?

— Можливо. В таких місцях, звичайно, ніколи немає певності.

Равік рушив з місця.

— А хіба є місця, де можна мати цілковиту певність? — Гааке відкусив кінчик сигари. — Не дуже хочеться вернутись додому з трипером. А з другого боку — живеш на світі лише один раз…

— Так, — погодився Равік і подав Гааке електричну запальничку.

— Куди ми їдемо?

— Може, почнемо з «Maison de rendez-vous»?[22]

— А що це таке?

— Дім, де дами з вищих кіл шукають пригод.

— Як? Справжні дами з вищих кіл?

— Авжеж. Жінки, в яких надто старі чоловіки. Жінки, в яких чоловіки нудні. Жінки, в яких чоловіки заробляють надто мало грошей.

— Але дозвольте… Не можуть же вони так просто… Як вони це влаштовують?

— Жінки приїздять туди на годину або на кілька годин. На коктейль чи на чашку чаю. Декотрих викликають по телефону. Звичайно, це не дім розпусти, як тут на Монмартрі. Я знаю одну чудову віллу, просто в Булонському лісі. У господині такий вигляд і такі манери, що хоч би й герцогині. Все надзвичайно вишукане, пристойне й елегантне.

Равік говорив поволі й спокійно, стримуючи подих. Він сам чув, що збився на тон гіда, та однаково силував себе говорити далі, щоб заспокоїтися. В руках у нього тремтіла кожна жилка, і він міцно стискав кермо машини, щоб угамувати те тремтіння.

— Ви здивуєтесь, коли побачите вже саме приміщення. Всі меблі одного стилю, килими й гобелени старовинні, вина вишукані, обслуговування прекрасне, ну й, звичайно, цілковита певність щодо жінок.

Гааке випустив за спущену шибку хмарку диму й обернувся до Равіка.

— Те. що ви кажете, хоч кого звабить, любий пане фон Горне. Одне тільки хочеться запитати: це ж, мабуть, недешево коштує?

— Уявіть собі, що зовсім дешево.

Гааке вдоволено й трохи збентежено захихотів.

— Залежно, що для кого дешево, а що дорого! Для нас, німців, із нашою дрібкою валюти…

Равік похитав головою.

— Я близько знайомий з господинею вілли, яка мені дечим зобов’язана. Вона прийме нас як почесних гостей. Ви приїдете туди як мій приятель, тому з вас, може, взагалі не візьміть ніяких грошей. Хіба невеликі чайові — а це буде менше, ніж ви платили в «Озирисі» за пляшку вина.

— Справді?

— Самі побачите.

Гааке вмостився зручніше.

— Чудово! Виходить, мені з біса пощастило. — Він усміхнувся до Равіка на весь рот. — А ви, бачу, великий знавець у цих справах. Мабуть, добру послугу зробили тій господині, що вона така до вас ласкава?

Равік обернувся і глянув йому просто у вічі.

— У тих, хто тримає такі будинки, часом бувають неприємності з владою. Невеличкі спроби шантажу. Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Щеб пак! — Гааке на мить задумався. — То ви тут маєте такий великий вплив?

— Не дуже великий. Маю кілька приятелів у впливових колах.

— Це вже немало! Вони й нам би пригодилися. Може, побалакаємо колись про це?

— А чого ж, побалакаємо. Ви довго будете в Парижі?

Гааке засміявся.

— На лихо,