Читати книгу - "Улісс"

а отже, як не цим, то тим судилося по ньому плавати, кидаючи виклик провидінню — виклик, хоча в кінцевому підсумку це просто засвідчувало, як люди примудряються перекладати на плечі ближнього тягарі непереносимі, цілковито аналогічно ідеї пекла, лотереї та страхуванню, повсюди одна й та сама основа, тож хоча б уже тому недільна рятувальна служба є найпрепохвальнішим почином, за яке широка публіка, що мешкає чи на узбережжі, а чи далеко від моря, як уже в кого склалося, повинна, вдумливо поміркувавши, бути вдячна, разом із вдячністю портовикам та береговій охороні, якій доводиться, згідно зі службовим обов’язком Ірландія сподівається що кожен тощо, перебувати на облавку й віддаватися на милість стихії за будь-якої погоди, і навіть у зимову пору в них дуже навіть суворе життя, а ще ж не слід забувати й про ірландські маяки, Кіш та інші, котрі щохвилини ризикують перекинутися, якось-то він із донькою плавав довкола одного з них і пережив ну коли не шторм то вже принаймні жорстоку хитавицю.

— А на «Піраті» плавав з нами один чолов’яга, — побажав іще щось розповісти старий морський вовк, сам пірат піратом, — так він списався на берег та й підшукав собі легеньку роботку, камердинером в одного пана, за вісім червінців у місяць. Оці-о, що на мені, це його штани, і ножик теж від нього дістався, і ще й зюйдвестку дав. А от мені до душі була б робота це постригти-поголити. Остогидло волочитися морями. І синок мій, Денні, накивав п’ятами до моря, а матінка ж була приткнула його до драпірувальника в Корк: не забажав гребти легкі гроші!

— Скільки ж йому років? — поцікавився котрийсь із слухачів, у профіль, до речі, трохи схожий на Генрі Кемпбелла, секретаря міської управи, якби його відтягнути від сповняння отих тяжкеленних службових обов’язків, не дати вмиватися кілька днів, звісно, та ще вбрати у мальовничі лахмани й наділити яскраво вираженою багряною забарвленістю носового придатка.

— Чоо-чоо? — протягло перепитав моряк, мовби чудуючись запитанню. — Це про синка мого, Денні? Та десь вісімнадцять, я так собі міркую.

Затим наш скибберинський татусь{856} обіруч роздер на грудях сіру чи то пак просто брудну сорочку й ну шкребти груди, на яких проглядало татуювання синьою тушшю, покликане зображати якір.

— Вошей там була тьма-тьменна, у тій халабуді бриджвотерській, — похвалився він. — Святу правду вам кажу. Покупатися б завтра чи післяза… А я їх, чорненьких, таки винищу. Ох і ненавиджу цих смоктунів! Бо ж до останньої кровинки з тебе висмокчуть, падли.

Укмітивши, як усі задивилися на його груди, він заради зручности для доброго товариства розтягнув сорочку ще ширше, так що вище згаданого вже освяченого традицією символу моряцьких надій та супокою всі виразно розгледіли число 16 і профіль насупленого молодика.

— Наколка, — пояснив демонстратор. — Наколото, коли ми в штиль стояли біля Одеси на Чорному морі, з капітаном Дальтоном. Один хлоп наколов мені, Антоніо звали. Оце ж він сам і є, грек.

— А дуже боліло, коли колов? — спитав хтось моряка.

Однак цей найдостойніший цієї миті зосереджено щось там вишукував на тих своїх. Чи душив, чи…

— Ось глянь сюди, — звелів він, показуючи на Антоніо. — Оце він лихий, кляне помічника капітана. Ну, а зараз дивись, який він! — провадив оповідач. — Той самий, але… — розтягнувши шкіру пальцями, явно якийсь особливий трюк, — тепер він уже регоче над моряцькою бувальщиною!

І справді: злостиве обличчя молодого Антоніо зобразило щось схоже на вимучену посмішку, й такий курйозний ефект викликав нестримний захват усіх, навіть цього разу й Козолупа, який аж перегнувся, щоб роздивитися краще.

— Ох-ох, — зазітхав моряк, розглядаючи свої мужні груди. — І цей віддав кінці. Акули зжерли його згодом. Ох-ох!

Він відпустив шкіру, й профіль набув свого звичного виразу.

— Гарна робота, — перший сказав якийсь докер.

— А номер той навіщо? — другий запитав волоцюга.

— Так живцем і зжерли? — недовірливо перепитав третій.

— Ох-ох! — знову зазітхав морський вовк, але вже не так скорботно, і спрямував подобу швидкої напівпосмішки в напрямку того, хто спитав про номер. — Таки зжерли. Та й грек він був.

А тоді додав, із досить-таки шибеницьким гумором, коли зважити на повіданий ним кінець:

Нащо кинув мене ти, Антоніо?

Щоб без тебе я в хвилях потоніо?

Обличчя вуличної хвойди, безживне й замальоване під чорним солом’яним капелюшком, зазирнуло у двері забігайлівки, явно розвідуючи, чи не знайдеться для неї тут поживи. Пан Блум, не відаючи, де подіти очі, занепокоєний, але зовні все так само незворушний, відвернувся й підібрав зі столу рожеву газетку, продукцію Еббі-стрит, яку залишив візник чи хто там іще, а підібравши, глибокодумно втупився у її рожевість власне чому вона рожева. А причиною такої його поведінки стало те, що в обличчі у дверях він упізнав трохи дурнувату особу, яку тільки вчора вдень бачив мелькома на Ормонд-Кі, ту саму, з провулка, вона знала, що дама в брунатному костюмі це ж ваша мадама (місіс Б.) і пропонувала брати в нього білизну на прання. І власне навіщо брати на прання? Це здавалось непевним, чи не так?

Ваше прання. Одначе щирість змушувала його визнати, що він і сам прав брудну білизну своєї дружини на Голлс-стрит, і достеменно так само й жінки ніскільки не гидують і перуть для чоловіка всякі подібні речі з мітками, що робляться особливим чорнилом фірми «Б’юлі і Дрейпер» (себто це її речі були з такими мітками) коли вони його по-справжньому люблять, сказати б, любиш мене — люби мою брудну сорочку{857}. Одначе в цей момент, сидячи мов на голках, він нестеменно віддавав перевагу її відсутності перед її товариством, і справжнім полегшенням стало для нього, коли господар грубим жестом наказав їй забиратися геть. Із-за аркуша «Івнінг Телеграфу» він мигцем уздрів її обличчя, яке в щілину дверей спантеличено, з якимсь оскліло-божевільним виразом, котрий виразно свідчив, що в неї не всі вдома, розглядало гурт роззявляк, зібраних довкола мореплавських грудей шкіпера Мерфі, — а наступної миті її мов лизка злизала.

— Канонерка, розтуди її, — зронив господар.

— Із погляду медицини, — довірчо