Читати книгу - "Лабіринт духів"

У 1981 році, невдовзі після невдалого державного перевороту, який ледь-ледь не повернув Іспанію до кам’яної доби або й гірше, Серхіо Віллахуана опублікував у «Ванґуардії» серію статей, у яких розповів про сотні випадків викрадення дітей у їхніх батьків, переважно політичних в’язнів, знищених у барселонських тюрмах у перші повоєнні роки, щоб замести всі сліди злодійства. Вибухнув скандал, що розкрив старі рани. Багато хто навіть не знав про них, інші ж воліли їх приховати. Ці статті спричинилися до низки кримінальних проваджень (деякі з них тривають ще й досі), внаслідок яких було згенеровано гори документів і подано не один позов до цивільних і кримінальних судів. Ця справа додала багатьом сміливості, люди стали збирати свідчення й шукати інформацію про ті найтемніші роки історії нашої країни, які доти були похованими в непам’яті.

Друже читачу, ти, мабуть, запитуєш себе, чи, поки все це діялося, наш неповторний Хуліан Семпере присвячував свої дні виключно найманій праці у сфері рекламного бізнесу, а ночі – непорочній діві, літературі? Не зовсім так. По якомусь часі праця з Караксовою допомогою над циклом із чотирьох книжок перетворилася зі втечі до раю на чудовисько, яке взялося пожирати те, до чого могло дістатися, тобто мене. Чудовисько, яке я сам впустив у своє життя і яке тепер не хотіло забиратися звідти й мусило навчитися співіснувати з іншими привиддями, що турбували мене. Подібно до свого другого дідуся, Давида Мартіна, я також опинився над прірвою, яку кожен письменник носить у своїй душі, і зрештою завис над нею, чіпляючись за край самими лише кінчиками пальців.

Року 1981-го Валентина повернулася з небуття, і сценою її появи переді мною не знехтував би й сам Каракс. Це сталося одного з тих днів, коли мозок мій перебував у рідкому стані, і я боявся, що він ось-ось почне витікати мені крізь вуха. Я пішов до Французької книгарні, місця першого злочину, і, тиняючись поміж столами у відділі новин, побачив її. Я стояв, перетворившись на соляний стовп, аж доки Валентина не підвела очей і не помітила мене. Вона всміхнулася, а я кинувся геть із книгарні.

Валентина наздогнала мене на світлофорі, що на вулиці Россельйон. Вона купила мені книжку, і коли я взяв її подарунок, навіть не глянувши на нього, поклала руку мені на плече.

– Десять хвилин? – запитала вона.

І так, звісно, пішов дощ. Хоча саме це важило найменше. Після трьох місяців потаємних зустрічей у її черговій мансарді з краєвидом на половину північної півкулі ми стали жити разом, а точніше сказати Валентина перебралася жити до мене, адже на той час я вже мав шикарні апартаменти в районі Саррія, у яких для мене одного було забагато місця й порожнечі. Цього разу Валентина лишилася на два роки, три місяці й один день. Однак, крім розбити мені серце, вона зробила подарунок, найкращий з усіх, які я міг отримати від будь-кого: доньку.

У серпні 1982 року ми охрестили Алісію Семпере. Наступного року Валентина, уже після кількох розлучень і повернень, яких я ніколи не міг зрозуміти, покинула мене знову, цього разу назавжди. Ми лишилися з Алісією самі, однак мали тепер одне одного. Донечка врятувала моє життя й допомогла усвідомити, що все те, що я роблю, має якийсь сенс лише завдяки їй. Протягом тих років, коли я намагався завершити ці кляті книжки, хоча б лише для того, щоб нарешті звільнитися від них, Алісія була поруч і повернула мені те, у що я навчився не вірити: натхнення.

У мене було кілька скороминущих романів, кілька кандидаток на роль названої матері для Алісії, добрих душ, від яких я врешті-решт таки віддалявся. Донька постійно повторювала мені, що не хоче, щоб я був сам, але я відповідав їй, що не сам.

– У мене є ти, – казав я.

У мене була вона, а ще ціла галерея тіней, що застрягли на півдорозі між дійсністю й вигадкою. У 1991 році я зрозумів, що коли не зроблю цього, коли негайно не вистрибну з потяга, то втрачу ту дрібку себе справжнього, яка ще лишалася в моїй душі. Я покинув своє прибуткове ремесло в рекламній галузі й присвятив решту року тому, щоб завершити сагу.

На той час я вже не міг не помічати, що стан Каракса дедалі погіршується. Я звик думати, що в нього немає віку і що нічого не може з ним статися. Я став сприймати його як батька, когось, хто ніколи тебе не покине. «Я гадав, що він житиме вічно».

Хуліан Каракс більше не замовляв полуничного морозива, коли ми зустрічалися. Коли я прохав його поради, він уже вкрай рідко щось викреслював чи поправляв. Він казав мені, що я вже випурхнув із гнізда, заслужив свій «ундервуд» і не потребую його настанов. Я дуже довго не хотів нічого помічати, але наприкінці не міг уже довше обдурювати себе і зрозумів, що той страшенний смуток, який Каракс завжди носив у собі, повернувся, щоб покінчити з ним.

Одної ночі мені наснилося, що Каракс зникає в імлі. Рано-вранці я кинувся з дому шукати його. Я обійшов усі місця, де ми зустрічалися протягом цих років, і знайшов його на світанку 25 вересня 1991 року на могилі Нурії Монфорт. У руці він тримав футляр із батьковою ручкою і запискою:

Хуліане!

Я пишаюся тим, що був твоїм другом, і вдячний за все те, чого навчився від тебе.

Мені шкода, що я не зможу бути поруч, щоб бачити твій успіх, бачити, як ти досягнеш те, про що я сам навіть не міг подумати. Але мене заспокоює думка, що, хоча спершу тобі буде тяжко в це повірити, ти вже не потребуєш мене, як не потребував ніколи. Я вирушаю на зустріч із жінкою, яку ніколи не мав би покидати. Піклуйся про своїх батьків і про всіх героїв нашої оповіді. Розкажи світові наші історії і ніколи не забувай, що ми існуємо доти, доки хтось пам’ятає про нас.

Твій друг,

Хуліан Каракс

Того самого дня я дізнався, що власником місця поруч із могилою Нурії Монфорт є барселонська мерія. Іспанські чиновники як були, так і лишилися ласими до грошей, і я, натиснувши на відповідні важелі, без жодних вагань заплатив астрономічну суму, уперше в житті пустивши на щось корисне ті величезні фінанси, які заробив, оспівуючи спортивні автомобілі й створюючи різдвяні ролики з рекламою ігристого вина, в яких було