Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Події, які ще звечора схвилювали місто, справді були неабиякі. В Петрограді проти демонстрації робітників і солдатів — мирної, але з вимогою відібрати владу в Тимчасового уряду та передати її виконавчому комітетові Рад робітничих і солдатських депутатів — Тимчасовий уряд виставив озброєних юнкерів та війська, спеціально відкликані з фронту. Вулиці столиці обагрянила кров. Більшовицьку газету «Правда» закрито. Петроградський більшовицький комітет погромлено. Доля Леніна — невідома…

І Київ заворушився з раннього ранку.

Робітники зарані поприходили на свої заводи, але робота не починалась: по заводських подвір'ях виникали стихійні мітинги. Обиватель завбачливо поховався по квартирах — замкнув двері й занависів вікна. Та вулиці міста від того не зробились пустельні. Хрещатиком прогарцювали жовті кірасири. З Куренівки на Печерськ, з Печерська на Деміївку, а з Деміївки на Шулявку проскакали кілька сотень донських козаків, спішно викликаних з місць постою по селах Київщини. Юнкери трьох військових училищ та чотирьох прапорщицьких шкіл марширували під гвинтівкою там і тут, виспівуючи «Скажи–ка, дядя, ведь недаром». Гайдамацька сотня особистої охорони генерального секретаря Петлюри, під командуванням сотника Наркиса, зайняла підступи до Центральної Ради — в кварталі між Володимирською та Фундуклеївською вулицями.

Щодо цього, то Данилові з Харитоном ясно було все. Меншовики, більшовики, єдина соціал–демократія — то нехай «політики» розбираються, але раз наших б'ють, то треба боронити, раз пролетарська солідарність, то треба держатися гурту. І те, що дядько Максим пішов, це була, безперечно, зрада і взагалі чорті–що!

Але чому з'їзд — таки з наших же, з робітників — признано не нашим, раз у Центральній Раді верховодять якісь сепаратисти, — цього Данило з Харитоном збагнути не вміли. Що ж воно, кінець кінцем, за Центральна Рада і з чим її, власне, їдять? Підпирає Тимчасовий уряд міністрів–капіталістів і вирішила підтримувати війну до перемоги? Звичайно, сука. Але ж і Рада робітничих депутатів, у якій верховодять меншовики, і Рада військових депутатів, у якій верховодять есери, — теж підпирають Тимчасовий уряд і теж за війну! Так чому ж тоді треба за перехід влади до Рад, ще й об'єднано — і робітничих, і солдатських депутатів?

А втім, Данило з Харитоном тим собі голови надміру не сушили, бо ж либонь прийшла–таки ясність над усе: в Києві, під командуванням арсенальця Галушки утворювалася Червона гвардія! Така гвардія робітничого класу, як у самому Петрограді, на шахтах Донеччини або в Катеринославі та Харкові. І почин київській Червоній гвардії закладала Спілка металістів, до якої належав і Данило вже третій місяць. І навіть доручення щодо організації Червоної гвардії Данило з Харитоном дістали від самого Андрія Іванова.

Доручення теж було неабияке! Кожному хлопцеві з дружини самооборони, перетворюваної, отже, тепер на загін Червоної гвардії, Іванов, Горбачов чи Галушка давали у руки афішку. В афішці тій був заклик до київських пролетарів — перед лицем грізних подій і супроти замаху реакції на завоювання революції — вписуватися до Червоної гвардії! Афішку кожний повинен був віднести на визначений йому завод і власноручно наліпити на видному місці.

Данилові припав чавуноливарний «Труд» — на Подолі, Харитонові — теж на Подолі — взуттєва фабрика Матіссона.

Отож, спустивши з ока дядька Максима й зневажливо сплюнувши через плече — такі ж діла: революція, контрреволюція, реакція, Червона гвардія, а він, старий хрін, подався геть від своїх! — Данило з Харитоном рушили до Собачої тропи й собі.

Над урвищем вони вирівнялися з Тосею. Тося стояла, однією рукою запинаючи спідничку, яку вітер над яром так і рвав з ніг, а другою — кулачком — витирала сльози. Вона гірко схлипнула, коли Харитон, вирівнявшися з нею, циркнув крізь зуби й процідив:

— Ех, і дурний же в тебе папаша, Тосько! Та у нас, на «Марії–біс», йому б руки скрутили, в комору вкинули б, ще й у потилицю наклали… А тут!

— Не смій таке про мого батька казати! — скрикнула Тося, ображена до глибини душі. — Не смій! У, рудий та поганий! — аж притупнула вона ніжкою, цим разом забувши, що й сама — руда.

І Тося заплакала вголос.

Данило поклав їй руку на плече — так, щоб Харитонові збоку непримітно, і проказав стиха — теж щоб Харитон не почув:

— Цить, Тосю, цить! Іди, дєтка, додому. Скажеш мамі Марті і мамі моїй, що будемо пізно. Іди! Ми тата Максима спробуємо завернути. Не суши собі серце. Тобі ж… той, не можна… того…

Він скоса кинув турботливим оком на її живіт.

Тося слухняно притихла, кліпнула звірливим оком на Данила, схлипнула ще і похнюплена попленталась геть.

— Гей–мой! — гукав Харитон вже знизу із стежки. — Годі вже біля спідниці увиватися! Пішли ж! Діло не жде!

Данило наздогнав його вже аж на Собачій тропі.

Вони пішли містом — навпростець на Поділ. Вже давно, мабуть, аж від перших днів революції, не був Київ такий бурхливий, як сьогодні. На Бессарабці стояли величезні черги до пекарень по хлібний пайок. На Хрещатику гуркотіли залізні штори: крамарі, в передбаченні грізних подій, поспішали замкнути свої багатства. Перед Думою розташувався військовий оркестр і грав навпереміну «Морського короля»