Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

До вогника вони наближалися швидко — той горів неподалік від пагорба, крізь який пролягала дорога до бунгало Кедсті. Душа Кента знову радісно підстрибнула. На північний захід від бунгало інспектора була Гавань Кіма, і, без сумніву, Маретта вела його до лісової стежки, якою вже ходила принаймні одного разу — у ніч загадкового нападу на Муї. І цієї ж миті його поглинули питання — нестримні та невідкладні. Вони вдвох прямують до ріки. Мають прямувати. Це був найшвидший та найнадійніший шлях до втечі. Чи Маретта заздалегідь підготувалася до цього? І чи вона втікатиме з ним?

Часу на відповіді не було. Їхні ноги ступили на гравійну доріжку, що вела до дверей будинку Кедсті, і дівчина звернула просто на неї, прямуючи на світло, що горіло у вікні. Тоді, на свій подив, Кент почув крізь завивання бурі, як її голос із радісним торжеством скрикнув:

— Ми вдома!

Вдома! Йому раптом перехопило подих. Він був більш ніж здивований. Він був спантеличений. Дівчина збожеволіла, чи це був на диво невдалий жарт? Вона звільнила його з-поза ґрат, щоби привести до дому інспектора поліції, найзапеклішого ворога, якого він тепер мав у світі! Він зупинився, і Маретта Редіссон смикнула його за руку, тягнучи за собою, змушуючи йти слідом. Вона так сильно стискала його палець, ніби боялася, що він від неї втече.

— Ми у безпеці, мсьє Джимсе, — гукнула вона. — Не бійтеся!

«Мсьє Джимсе»! І ця глузлива нотка в її голосі! Він прискорив кроки й піднявся на три сходинки до дверей слідом за нею. Її рука знайшла засув, двері відчинилися, і вони швидко опинилися всередині. Світло лампи у вікні опинилося зовсім поряд, але якусь мить він нічого не бачив крізь воду, що заливала його обличчя. Він кліпнув очима, обтер обличчя рукою і глянув на Маретту. Вона стояла за три-чотири кроки від нього. Її обличчя було зовсім бліде, і вона важко дихала, наче після довгої пробіжки, але очі дівчини сяяли, і вона усміхалася йому. З її одягу струмками стікала вода.

— Ви змокли, — сказала вона. — Боюся, так ви схопите нежить. Ходіть зі мною!

І знову вона кепкувала з нього, так само, як тоді, у Кардіґена. Вона розвернулася, і Кент побіг слідом за нею нагору. На верхній сходинці дівчина зачекала на нього, і коли він наблизився, простягла йому руку, немов вибачаючись за те, що прибрала її раніше, при вході в бунгало. Він знову тримав її за руку, доки Маретта вела його до дверей у самому кінці коридору. Ці двері вона відімкнула, і вони ввійшли всередину. Було темно, і дівчина знову прибрала руку. Кент чув, як вона рухається кімнатою. У цій темряві його знов охопив трепет. Повітря, що він вдихав зараз, було не тим, чим він дихав у коридорі. В ньому відчувався тонкий запах квітів і ще дещо — слабкий невловний аромат жіночої кімнати. Він чекав, вдивляючись у темряву. Його очі були широко розкриті, коли в пальцях Маретти спалахнув сірник. Він стояв, мружачись у ламповому світлі.

Він і далі дивився перед себе з дурнуватим виразом на обличчі, не в змозі оговтатися від незвичного потрясіння. Повільно, наче даючи йому час призвичаїтися до оточення, Маретта знімала дощовик. Під ним її струнка мініатюрна фігура була сухою, і лише з непокритої голови стікала вода на плечі. Він помітив, що на ній коротка спідниця і чоботи, чарівні мініатюрні чобітки з чудово виробленої шкіри канадського оленя. А тоді раптом вона підійшла і простягнула до нього обидві руки.

— Будь ласка, скажіть, що ви раді, і потиснемо одне одному руки, — мовила вона. — І не будьте таким… наляканим. Це моя кімната, і тут ви у безпеці.

Він міцно стиснув її руки, вглядаючись у дивовижні фіалкові очі, що дивилися на нього з відкритою й невимушеною дитячою безпосередністю.

— Я… я не розумію, — через силу вимовив він. — Маретто, де Кедсті?

— Він має скоро повернутися.

— І він, звісно ж, знає, що ви тут?

Вона кивнула.

— Я вже місяць тут живу.

Руки Кента міцніше стиснули її долоні.

— Я… я не розумію, — повторив він. — Сьогодні Кедсті знатиме, що саме ви врятували мене і поранили констебля Вілліса. Боже мій, ми маємо, не гаючи часу, забиратися звідси!

— Є вагома причина, через яку Кедсті не посміє виказати мою присутність у його домі, — тихо сказала вона. — Він швидше помре! І він не запідозрить, що я привела вас до своєї кімнати, що вбивця-втікач ховається під самим дахом інспектора поліції! Вони шукатимуть вас де завгодно, тільки не тут! Хіба це не пречудово? Він усе спланував, кожен крок, аж до мого крику перед вашою камерою…

— Ви маєте на увазі… Кедсті?

Вона забрала руки й відступила від нього на крок. Він знову побачив у її очах той самий вогник, що спалахнув, коли вона наставила зброю на трьох чоловіків у в’язничному крилі.

— Ні, не Кедсті. Той би вас повісив. Він і мене вбив би, якби насмілився. Я кажу про вашого великого, огрядного, кумедного друга, мсьє Фінґерза!