Читати книгу - "Волинь"

Мовчанка. Музики грають. Вони спокійно, плавно обертаються під їх звуки. Він чує її коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не відважується. Навколо стільки людей. Одягнена вона у білу, тоненьку блузочку. На грудях червона в'язанка. Спідниця гладенька, чорна, майже до колін, коротка. Володько хоче їй ще щось сказати. Від неї віє свіжістю, здоров'ям і ще чимсь, що хвилює його.

Ага. Он танцює Олег з Женею. Бачить його й моргає очима. Володько нагнувся до вуха Ганки й шепнув:

— Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленіла, мов жарина, й мовчала.

— Ну, чого ж мовчите? — спитав її знову.

— Хіба я знаю…

— А хто ж може знати?

Вона нахиляється до нього й шепче:

— Прийдіть… Прийдіть, Володьку! — і затремтіла, мов пташина. Володько виразно відчув те радісне, лячне, жадібне тремтіння. А по часі несміло, уникаючи його погляду, ще тихше сказала:

— А знаєте що? Прийдіть до Євдошки. Ми маємо там вечорниці. Сергієві скажіть. Він вас заведе. До нас заходять хлопці з Башковець, з Людвищ. Заходять і свої — Антін, Ілько, що прийшов оце «з поляків». Багато заходять. Зайдіть і ви… Але де там… Ви не зайдете. Дурите… Он на вас дивиться ота… Боже, яке гарне у неї вбрання. Вкраїнське, ні? Гарне, і корсет оксамитовий… А скільки стрічок… Як ви танцювали з нею, мені здавалось, що то… Не скажу, а вже хотіла сказати… — і замовкла.

— Що ви хотіли сказати?

— Не скажу. Сміялися б.

— Шкода. Хіба я такий насмішник.

Вона не відповіла. Натомість промовила своє:

— Думаєте, коли б я надягнула таке… Дарка сказала мені… ха-ха-ха! Не скажу. Знову не скажу! Їй-Богу, не скажу!

— Що там таке? Чому не скажете? Вона таємничо підтягнулася, притиснулася до нього й майже на вухо шептала:

— Казала мені: ти дурна. Купи собі таке вбрання, такий корсет, такі стрічки, і він тебе полюбить. Будеш, каже, бачити. Вона мені весь час, цілі роки вами у вічі цвіркає. Каже: це твій. І завжди так каже.

Замовкла. Треба було крутитися. Володько запитав її, окручуючи:

— А ви?

— Сміюся тільки. Бо куди ж… Я, знаєте, зовсім не сподівалася ще з вами говорити. І тоді на Великдень… Взяла на себе голубеньке, віночка… Воно мені так подобається. Дарка каже: «А ходім, Ганко, на цвинтар. Там дівчата кривого танця виводять». Мені якось не хотілося, бо думала йти на міщани до тітки. (У мене на міщанах тітка, Ольга, є)… Але вона все: ходім. Ну, я й пішла. Ілько саме тоді був на відпустці — пристав до нас з Наталкою. Ви знаєте Наталку? Вона не ходила до школи… Ількова сестра. О!.. Перестають грати…

Музики урвали гру. Танцюристи почали поволі розходитись. Володько взяв Ганку за руку й сказав:

— Ходімо на хвильку надвір…

Вона згодилася.

Двері тепер відчинені навстежінь. Світло з клуні б'є в темноту ночі. Багато хлопців і дівчат виходять парами й зникають по різних кутах. Протискаючись поміж людьми. Ґанку хтось майнув хустинкою по носі, і якийсь дівочий голос гукнув: «Ганко!» — і більш не сказав нічого. В тому голосі чулась усмішка, заздрість і щастя. На обличчі Ганки помітне те саме. Вона оглянулась і кинула:

— Ти!

Надворі холоднувато, але молодь на це не зважає. Наліво веде доріжка в садок. Там повно людей. Чути сміх, дзенькіт скла. Коло плоту ряд слив.

Під одною сливою Володько й Ганка зупинились. Вона стала коло плоту й оперлася. Він взяв її обидві руки, і так стояли. Руки її теплі, тверді. Деякий час стояли мовчки, ніби набирались сили. Зненацька вона засміялася.

— Чого ви смієтесь? З мене?

— З вас? Ай! Якби я з вас могла сміятись?

— А чого ж?..

— Ах, так… Не знаю… — знизала плечима та спустила вниз очі. Вона хвилювалася, не знала, які вибрати кращі слова.

— Як то? — питав її Володько, хоч добре розумів її.

— Я кажу: ми, сільські дівчата, всі дурні.

— А то ж чому?

— А так. Не знаю, як вам сказати… Ми дуже віримо. Володько перебив її і нагадав нескінчену розмову.

— Ее, — сказала вона. — Не можу вам усього розказати. Це було б на цілу ніч. А тоді, на Великдень, підходимо до цвинтаря. Сміємося, жартуємо… Знаєте, як то наші сільські дурні дівчата… Невчені, прості… Всі отак, знаєте… Підходимо. Дарка ще на дорозі кричить: «Ганко, Ганко! Глянь!» — «Куди?» — кажу. «Он туди…» Я глянула, дивлюся: а ви стоїте коло попівського паркану з Олегом… Мені щось так зробилося… Не можу й слова сказати. І радісно, і соромно… Та, ніби мене хтось накрутив і раптом поставив на землю. Дивлюся, знаєте, чую, що вся горю з сорому, але кажу: та що? Чи ти, кажу, здуріла? Ай, кажу: геть-те! Вирвала від Ілька свою руку, він мене за руку вів. Ви всі, кажу, дурні. А вони в сміх. І так увійшли ми на цвинтар. Ви якраз хотіли відходити, а я не знала, що робити, вирвала з вінка одну квітку і кинула на вас. Ви оглянулись, засміялись, але пішли далі й не вернулись. Я тоді пізнала, що ви вже мене забули. Мені було так сумно, так сумно. Не знала, де подітися. А Ілько ще договорює: «Ааа! Втріскалася! Він на тебе й не дивиться!» Йди, кажу, ти, нещаснику рогатий! (він тоді саме рогату шапку носив). Не хотілося співати, була зла, здається, когось роздерла б. Куди там, думаю, йому до мене. Там, за парканом, на дорожках та лавицях Галя, Оля, ще якісь панни. За нас, своїх, він вже забув. Ще й тепер на вас зла. Так, так! Зла, й кінець!

— Невже! Чому? Ганусю! — проговорив лагідно Володько, особливо останнє слово.

— Тому! Бо зла! Серджусь на вас! Мала б казати вам ти, як колись. Хіба ми що? Інші? Те саме грішне тіло, і ті самі руки… Тільки тепер з мозолями. Ваші, мабуть, ні? А я думала про вас: думаю, чому він ніколи до нас не загляне? Запанів, забув. А я все думаю, все думаю. Колись очей з мене не спускав, а тепер… Все чисто забув… І село, і нас… От чому на вас зла!

— Я хотів прийти, — сказав Володько.

— А не прийшли. Чому?

— Боявся.

— Дурите… Чого боялись? Мене? Хлопців?

— І вас, і хлопців, та й дівчат.

— Дівчат? Ха-ха-ха! Ну, чого? — Ганка дивувалася щиро. Не розуміла його. — У нас, знаєте, просто: прийшов, обняв, вщипнув. Захотів, поцілував…