Читати книгу - "Лялька"

— І це ви кажете, панно Ізабелло?..

— Мабуть, так судилося, — відповіла вона, усміхаючись.

Він палко поцілував її в руку, якої вона йому не боронила, потім одійшов до вікна і зняв щось з шиї.

— Прийміть, будь ласка, від мене оцю дрібничку, — сказав він і подав їй золотий медальйон з ланцюжком.

Панна Ізабелла з цікавістю стала розглядати його.

— Дивний подарунок, правда ж? — сказав Вокульський, відкриваючи його. — Ви бачите оцю пластинку, легеньку, як павутиння?.. Уявіть собі, що це дорогоцінність, якої не знайти в жодній скарбниці світу. Це зерно великого винаходу, що може змінити долю людства. Хто його знає, чи не постануть з цієї пластинки повітряні кораблі. Але не про неї зараз мова. Віддаючи її вам, я віддаю в ваші руки і свою майбутність…

— То це талісман?

— Майже. Задля цієї речі я міг би виїхати за кордон, а все моє майно і решту життя віддати новій роботі. Можливо, потім виявилося б, що це була б марна втрата часу, манія, але, в усякому разі, думка про неї була єдиною суперницею вашою… Єдиною! — повторив він з притиском.

— Ви думали покинути нас?

— І не далі як сьогодні ранком. Через те я віддаю вам цей амулет. Відтепер, крім вас, у мене немає іншого щастя на світі; ви — або смерть.

— Коли так, то беру вас у полон, — сказала панна Ізабелла й почепила амулет на шию. А коли треба було засунути його за ліф, вона опустила очі й почервоніла. «Який же я підлий! — подумав Вокульський. — І отаку жінку я міг підозрівати!.. Ах, негідник!»

Повертаючись додому, Вокульський зайшов у магазин.

Він був такий радісний, що пан Ігнац аж злякався.

— Що з тобою? — запитав старий.

— Поздоров мене! Панна Ленцька — моя наречена.

Але Жецький, замість поздоровити, сильно зблід.

— Я одержав листа від Мрачевського, — сказав він, помовчавши, — Сузін, як ти знаєш, ще в лютому послав його у Францію…

— Ну, то й що?

— Ну, то він мені пише з Ліона, що Людвік Ставський при доброму здоров’ї живе собі в Алжірі під прізвищем Ернеста Вальтера. Ніби торгує вином. Хтось бачив його минулого року.

— Ми це перевіримо, — мовив Вокульський і спокійно записав адресу в алфавіті.

Відтоді він усі вечори проводив у Ленцьких і навіть дістав запрошення щодня у них обідати.

Через кілька днів до нього прийшов Жецький.

— Ну, що скажеш, старий? — весело привітав його Вокульський. — Як там принц Люлю?.. Ще сердишся на Шлангбаума, що насмілився купити магазин?..

Жецький похитав головою.

— Пані Ставська, — сказав він, — уже не працює у Мілерової… Вона трохи нездужає… Щось говорить про виїзд з Варшави… Може б, ти до неї зайшов?..

— Справді, треба б зайти, — відповів Вокульський, потираючи лоба. — Ти говорив з нею про магазин?

— Звичайно, навіть позичив їй тисячу двісті карбованців.

— З твоїх скромних заощаджень? А чому вона не позичить у мене?

Жецький нічого не відповів.

Перед другою годиною Вокульський поїхав до Ставської.

Вона дуже змарніла і схудла; її сумирні очі здавалися ще більшими і смутнішими.

— Що ж це, — спитав Вокульський, — я чув, що ви хочете виїхати з Варшави?

— Так, думаю… Може, чоловік повернеться… — додала вона ледве чутно.

— Жецький говорив мені, і, якщо дозволите, я перевірю цю звістку.

Пані Ставська облилася слізьми.

— Ви зробили мам стільки добра, — шепнула вона. — Будьте ж щасливі!

В той же час пані Вонсовська приїхала з візитом до панни Ізабелли й дізналася, що Вокульський дістав її згоду.

— Нарешті, — сказала пані Вонсовська, — А я думала, що ти ніколи не наважишся.

— Значить, я зробила тобі приємну несподіванку, — відповіла панна Ізабелла. — В усякому разі, він — ідеальний чоловік: багатий, не такий, як усі, а насамперед — надзвичайно смирний. Він не тільки не ревнивий, а навіть перепрошує за підозріння. Це мене остаточно роззброїло…

У справжньої любові — зав’язані очі… Ти нічого мені не відповідаєш?

— Я думаю…

— Про що?

— Коли він тебе знає так, як ти його, то ви обоє одне одного не знаєте.

— Тим приємніший буде наш медовий місяць.

— Зичу вам…

Розділ дванадцятий

ПОДРУЖЖЯ ПОМИРИЛОСЬ

В половині квітня пані Кшешовська раптом змінила спосіб життя.

Досі вона цілий день лаяла Маріанну, писала листи до пожильців про те, що вони засмічують сходи, випитувала двірника: чи не зірвав хто-небудь об’яви про вільні квартири, чи ночують удома дівчата з «паризької» пральні, чи не приходив квартальний у якій-небудь справі. І не забувала нагадувати йому, щоб добре придивлявся до людей, які хотіли б найняти кімнату на четвертому поверсі, а якби то були студенти, то казати їм, що кімната вже найнята.

— Гляди ж, Каспере, не забудь, що я тобі кажу, бо коли сюди закрадеться який-небудь студент, то я прожену тебе з роботи. Годі з мене тих нігілістів, розпутників, безбожників, які зволікають сюди людські черепи.

Після кожної такої розмови двірник повертався до своєї хижки, кидав шапку на стіл і кричав:

— Або повішаюсь, або втечу від такої хазяйки, хай би їй чорт! В п’ятницю на базар іди, в аптеку по два рази на день бігай, білизну качати носи і ще чорт його знає куди тільки не посилає! Вона вже мені навіть обіцяла брати на цвинтар прибирати могилу! Чи чуване таке діло на світі! Втечу, втечу відціля на святого Яна, хоч би довелося дати двадцять карбованців відчіпного!..

Але з середини квітня баронеса злагідніла. Залежало це від кількох причин.

По-перше, відвідав її одного дня якийсь адвокат і конфіденціально запитав, чи відомо їй що-небудь про грошові кошти барона?.. А якби вони були (про що адвокат мав сумнів), то треба б їх показати, щоб врятувати барона від ганьби, бо його кредитори готові удатись до крайніх засобів.

Баронеса урочисто запевнила адвоката, що її чоловік, незважаючи на всі кривди, ніяких коштів не має. Тут вона істерично заридала, що змусило адвоката швиденько втекти. Проте, як тільки жрець правосуддя вийшов з кімнати, баронеса зразу очуняла і, покликавши Маріанну, дуже спокійним голосом сказала їй:

— Треба б, Марисю, почепити чисті фіранки, бо маю таке передчуття, що наш нещасний пан незабаром опам’ятається…

Через кілька днів після цього до баронеси власною персоною завітав князь. Вони замкнулися в найдальшій кімнаті й довго радились. Протягом цієї наради баронеса встигла тричі заридати й один раз зомліти. Про що. вони говорили, цього не знала навіть Маріанна. Але коли князь пішов додому, баронеса наказала негайно покликати Марушевича.