Читати книгу - "Бляшаний барабан"

Я спробував був прогнати його — просто дмухнув на нього димом. Йому це не сподобалось, але він не одійшов, а терся об мене й далі. Пес облизував мене своїм поглядом. Я поблукав очима від одного телеграфного стовпа до іншого, шукаючи на дротах ластівок, — думав нацькувати на них цього надокучливого пса. Одначе ластівок не було, і прогнати Люкса мені не щастило. Він уткнувся мордою мені між ноги й уткнувся в одне місце так упевнено, немовби господар прокатної контори зі Східної Пруссії спеціально навчив його це робити.

Я двічі копнув його підбором. Пес відійшов і стояв, тремтячи, на своїх чотирьох, але мордою й далі тягнувся до мене так настирливо, наче в зубах у нього була не паличка або камінчик, а мій гаманець, якого я, однак, відчував у піджаку, чи годинник, що виразно цокав у мене на руці.

То що ж він усетаки тримав у зубах? І чому воно було таке важливе, що Люксові так хотілося показати його мені?

Я вже стромив пальці в теплу собачу пащу й одразу відчув те в долоні, відчув і здогадався, що саме тримаю, але вдав іще, немовби добираю слово, намагаючись назвати знахідку, яку Люкс приніс мені з жита.

Є такі частини людського тіла, розглядати які легше й краще тоді, коли вони лишаються самі, окремо від решти організму. Це був палець. Жіночий палець. Підмізинний палець. Жіночий підмізинний палець. Жіночий підмізинний палець із вишуканою каблучкою. Між п'ястковою кісткою і першим суглобом, сантиметрів на два нижче від каблучки, палець дав себе відтяти. На сухожиллі розгинача ще зберігся чистенький, виразний сегмент.

То був гарний, спритний палець. Коштовний камінь у каблучці, що його тримали шість золотих лапок, я назвав одразу і, як з'ясувалося згодом, не помилився: аквамарин. А сама каблучка в одному місці виявилася такою тонесенькою, такою зношеною, що, здавалося, ось-ось розламається, тож я сприйняв її як сімейну коштовність. Хоч бруд чи, краще сказати, земля лишила під нігтем темну окрайку, так ніби пальцеві довелося шкребти чи копати землю, сам ніготь, те, як він був обрізаний, справляли враження доглянутости. А загалом у пальці, коли я дістав його з теплої собачої пащі, відчувався холод, і на тлі цього холоду властива пальцеві жовтувата блідість здавалася природною.

Оскар уже багато місяців носив у нагрудній кишеньці піджака хустину, краєчок якої виглядав трикутничком. Отож він дістав ту шовкову пілочку, розгорнув і поклав на неї підмізинного пальця, завваживши, що його внутрішнім боком аж до третього суглоба тягнеться лінія, яка свідчить про старанність, цілеспрямованість і шанолюбну впертість пальця.

Сховавши пальця в хустину, я підвівся з котушки з-під дроту, поплескав Люкса по шиї, тримаючи в правій руці хустину, а в хустині — пальця, вже зібрався був вирушити до Ґересгайма, додому, маючи деякі плани щодо цієї знахідки, вже навіть дійшов був до огорожі крайньої садової ділянки — і цієї миті мене гукнув Вітляр, що лежав у розкаряці на яблуні й спостерігав і за мною, і за собакою, який приніс мені знахідку.

Останній трамвай, або Обожнення скляного слоїка

Чого тільки вартий уже сам його голос — бундючний, зневажливий, гугнявий... Лежачи, отож, у розкаряці на яблуні, Вітляр сказав:

— Славний у вас пес, добродію!

На те я трохи розгублено:

— Що ви там на яблуні робите?

Він манірно повів плечима в тій своїй розкаряці, випростав довгий торс.

— Та ви не бійтеся, це всього-на-всього райські яблучка, на повидло.

Довелося, зрештою, його приструнчити:

— А мені що до ваших яблучок? І чого це я маю боятися?

— Та ви... — Він вистромив язика й по-зміїному поворушив ним. — Ви ще, чого доброго, подумаєте, нібито я — райський змій, адже такі яблучка були вже й тоді.

Я йому розлючено:

— Алегорична балаканина!

Він, так хитренько-хитренько:

— То ви, либонь, гадаєте, що согрішити можна лише задля столового фрукта?

Я вже хотів був піти, бо тієї хвилини мені не було нічого нестерпнішого, ніж дискутувати про те, які фрукти в раю. Але Вітляр облишив свої натяки, хутко сплигнув із дерева і став на повен зріст біля огорожі — цибатий вітрогон.

— А що ото приніс із жита ваш пес?

І нащо тільки я відповів йому:

— Камінця приніс.

Це вже починало скидатися на допит:

— І ви сховали того камінця до кишені?

— Я люблю носити в кишенях камінці.

— А мені здалося, що пес приніс вам скорше якусь паличку.

— А я кажу — камінця, хай то хоч сто разів була чи могла бути паличка.

— Виходить, усе ж таки паличка?

— Про мене — паличка чи камінець, райські яблучка чи столові...

— А паличка така, що ворушиться?

— Собака хоче додому, я йду!

— А колір у палички такий, як у тіла?

— Глядіть краще своїх яблук! Ходімо, Люксе!

— А паличка з каблучкою, і ворушиться, і колір у неї, як у тіла?

— Що ви од мене хочете? Я просто гуляю собі, взяв напрокат собаку й гуляю.

— Я, бачте, теж хотів би взяти дещо напрокат. Чи не можна мені приміряти на мізинець, ну бодай на секунду, оту гарненьку каблучку? Вона так виблискувала на вашій паличці, що та паличка обернулася на підмізинний палець... А звати мене Вітляр. Ґотфрід фон Вітляр. Я в нашому роду останній.

Отак я й познайомився з Вітляром, ще того самого дня заприятелював із ним, і досі ще називаю його своїм товаришем, через те кілька днів тому, коли він прийшов мене провідати, сказав:

— Любий мій Ґотфріде, я дуже радий, що в поліцію на мене доніс тоді саме ти, мій товариш, а не хтось перший-ліпший.

Якщо на світі і є янголи, то з вигляду вони, без сумніву, схожі на Вітляра — довгов'язі, спритні жевжики, одне слово, складані ножики. Такий обійме скорше якогось найдубовішого з-поміж усіх вуличних стовпів, ніж пухкеньку дівчину, яка сама горнеться до тебе.

Вітляра помічаєш не відразу. Являючи щоразу якийсь один свій бік, він, залежно від обставин, може обернутися то ниткою, то городним опудалом, то вішаком у коридорі, то розкарякою на землі. Тим-то я його й не завважив, коли сидів тоді на котушці з-під дроту, а він лежав на яблуні. Навіть собака не гавкнув, адже янгола собака не може ні почути нюхом, ні побачити, ні обгавкати.

— Зроби ласку, Готфріде, — звернувся я до нього два дні тому,