Читати книгу - "Шантарам"

Хадер замовк і поглянув на мене, його золотаві очі блищали під сивими бровами. Очі всміхалися, але губи були так міцно стиснуті, що аж побіліли. Мабуть, переконавшись, що я його слухаю, він поглянув на обрій і заговорив знову.

— Британському офіцерові на ім’я Берроуз, призначеному комендантом Кандагара, тоді було шістдесят три роки, якраз стільки, скільки мені зараз. Його загін, що складався з півтори тисячі британських та індійських солдатів, вийшов похідним маршем з Кандагара. Вони зустрілися з принцом Аюбом поблизу місцини під назвою Майванд. Гожої днини її можна побачити навіть звідціля. Під час битви обидві армії стріляли з гармат, в бою палили з рушниць так зблизька, що кулі, пробиваючи тіло одного бійця, потрапляли в наступного. Англійці втратили половину своїх солдатів, афганці — дві з половиною тисячі, але вони виграли битву, і британці мусили відступити до Кандагара. Принц Аюб негайно оточив місто, розпочалася облога Кандагара.

На скелястій вершині віяв крижаний вітер, було страшенно холодно, хоч днина видалася напрочуд ясна і погожа. Я відчував, що ноги вже геть заклякли, хотілося встати і потупати ними, але я боявся урвати Хадерову розповідь. Натомість я запалив дві цигарки і передав одну йому. Він прийняв її, піднявши брову на знак подяки, і перш ніж провадити, видихнув дві довгі цівки диму.

— Лорд Робертс... Знаєш, Ліне, у мого першого вчителя, мого дорогого есквайра Маккензі, була приказка: «Як у дядечка Бобса». Він повсякчас її повторював, і я теж почав повторювати за ним, бо в усьому наслідував його. І от одного разу він сказав мені, що ця приказка походить від прізвиська лорда Фредеріка Робертса. Виявляється, цей чоловік, що сотнями вбивав афганців, був такий добрий зі своїми вояками, що вони називали його «дядечко Бобс» і говорили, що під його керівництвом все буде добре «як у дядечка Бобса». Ніколи більше не вживав я цього виразу після його розповіді. І ще одне: мій дорогий есквайр Маккензі був онуком солдата, що воював під орудою лорда Робертса. Його дідусь і мої родичі воювали один проти одного в другій війні Англії проти Афганістану. Ось чому есквайра Маккензі так зачаровувала історія моєї країни, ось чому він так багато знав про ті війни. Хвала Аллаху, у мене був такий друг і такий наставник за тієї пори, коли жили ще люди, котрі брали участь у війні, де загинув його дід, та й мій теж.

Він знов замовк. Ми дослухалися до квиління вітру, який ніс із собою перші сніжинки,— той вітрюган віяв од Баміана, і разом з ним у наш край пливло холодне повітря і снігові хмари.

— І от лорд Робертс вийшов з Кабула з десятитисячним військом, щоб зняти облогу з Кандагара. Дві третини його армії становили індійські солдати — ці сипаї були добрими воїнами. Робертс пройшов шлях до Кандагара за двадцять два дні. Він подолав триста миль, а це більше, ніж пройшли ми з Чамана до цього табору,— ми, як ти знаєш, згаяли на це місяць, у нас були добрі коні, та ще й місцевий люд нам допомагав. А вони йшли гірською місцевістю і безводною пустелею і за двадцять днів цього неймовірного, пекельного маршу прийняли битву проти армії князя Аюб Хана і перемогли. Робертс врятував англійців, що були в місті, і від того дня став фельдмаршалом Британської імперії. Його завжди називали Робертсом Кандагарським.

— А князя вбили?

— Ні. Він утік, і тоді англійці посадили на трон його близького родича Абдула Рахмана Хана. Він теж був моїм предком і управляв країною так мудро й уміло, що британці не мали справжньої влади в Афганістані. Ситуація була такою самою, як раніше,— до того, як великий воїн і великий вбивця «дядечко Бобе» пройшов Хайберську ущелину, щоб розпочати цю війну. І от до чого я це все говорю: ми зараз сидимо тут і дивимося на палаюче місто. Кандагар — ключ до Афганістану. Кабул — серце, але Кандагар — душа нації: той, хто володіє Кандагаром, володіє всім Афганістаном. Коли росіян змусять піти з мого міста, вони програють війну. Але не раніше.

— Ненавиджу це все,— зітхнув я, внутрішньо переконаний, що нова війна нічого не змінить: війни взагалі нічого не міняють. «Найглибші рани залишає мир, а не війна»,— роздумував я. Пам’ятаю, я подумав тоді, що це розумна фраза і що варто втулити її при нагоді в розмову. Що ж, я добре запам’ятав той день, кожне слово закарбувалося в моїй пам’яті, і ті дурнуваті теж...— Ненавиджу це все і радий, що ми сьогодні вирушаємо додому.

— З ким ти тут дружиш? — запитав Хадер. Запитання мене здивувало: я не міг зрозуміти, навіщо він його поставив. Побачивши, що я спантеличений, навіть здивований, він знову поспитався: — Хто твої друзі з-поміж людей, із якими ти познайомився тут, в горах?

— Ну, напевно, Халед і Назір...

— Значить, Назір тепер твій друг?

— Так, друг,— усміхнувсь я.— І Ахмед Заде мені подобається. І Махмуд Мелбаф, іранець. А ще Сулейман і Джалалад — дика дитина. І Захер Расул, селянин.

Хадер кивав, поки я перераховував своїх друзів, але ніяк не коментував моїх слів, і я відчув, що можу продовжувати.

— Вони всі непогані хлопці, я так думаю. Всі, хто тут є. Але ті, кого я назвав... у мене з ними найкращі стосунки. Ви це хотіли знати?

— А що ти любиш робити найдужче? — запитав він, міняючи предмет розмови так швидко і несподівано, як міг би зробити це тільки його огрядний друг Абдул Гані.

— Найдужче... Може, це й дурня, але найдужче люблю я поратися біля коней.

Хадер зареготався. Я був чомусь упевнений, що він думає про ту ніч, коли я заїхав у табір, звисаючи з шиї мого коня.

— Визнаю,— усміхнувсь я,— що не найкращий з мене вершник.

Він засміявся ще голосніше.

— Але я почав скучати за кіньми, коли після приїзду сюди ви наказали влаштувати стайню в нижній печері. Смішно, але я звик, що вони поряд, і мені завжди легшає на душі, коли я йду вниз, щоб відвідати їх — почистити і погодувати.

— Розумію,— пробурмотів він, пильно дивлячись мені в очі.— Скажи, а коли інші моляться, а